Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, співай, більшовицький виродок, співай! — сичав кат, хижо ошкіривши пику. — Не хочеш? Ні, я краще задушу тебе руками, так приємніше…

Він нахилився і, схопивши напівнепритомного Жору за барки, ривком поставив на ноги, спритно, як звір, ухопив обома руками за горло. З носа і рота у бранця линула кров, закривавила волохаті лапи Зеппа, та це ще більше розпалило катюгу.

— Ну, чому ж не співаєш? Давай отако, півником: ку-ку-рі-ку, я в крематорій лечу, ку-ку-рі-ку-у-у… — Зепп дико зареготав з власного дотепу.

В цю мить моторошно заревіли сирени тривоги, Зепп здивовано роззявив рота, вибалушив очі на промінентів, що враз заметушилися, і бридливо відкинув від себе заюшеного кров'ю Жору. Коли завивають десятки сирен, тут уже не до розваг…

Жора упав на підлогу, враз опам'ятався і, скориставшись загальним сум'яттям, кинувся до розчинених дверей, вискочив з барака. На бігу він разом з кровю випльовував вибиті передні зуби. Юнакові здавалося, що Зепп наздоганятиме його, тому побіг не до свого блоку, а в протилежний кінець табору, петляючи поміж бараками, намагаючись сховатися.

В цей час з усіх блоків одночасно висипали тисячі в'язнів, почалося шикування. Тепер Жорі довелося бігти назад через увесь табір. Якби ще на мить загаявся, це коштувало б йому життя…

Жора ще нічого не знав про смерть Костя, а Володя й не міг сказати йому про це зараз. «Краще потім скажу…» — подумав, намагаючись угамувати нервовий дрож у всьому знесиленому тілі. На душі порожнеча і біль. «Вбивати, тільки вбивати усіх цих зеппів, як скажених собак!» — враз відчув у собі люту ненависть до катів. Жора, ніби вгадавши його думки, шамкаючи закривавленим ротом, простогнав:

— Я вб'ю Зеппа!

— Ми зробимо це вдвох, — гаряче підтримав Володя. — Я присягаюсь, Жоро, ми знищимо гада!

Вони міцно стиснули один одному руки.

Тим часом мимо другого блоку пробігла ціла бригада електриків, які на ходу натягали на руки гумові рукавиці. Вони поспішали туди, де на колючому дроті розпростерлося обгоріле тіло Костя Сосніна… Жора ще нічого не знав, а у Володі перед очима все ще стояло спотворене мукою лице товариша, його чорна, зігнута в коліні нога, відчайдушний кидок на дріт, снопи електричних іскор… Володя не засуджував вчинок Костя. Він мужньо дійшов до своєї останньої межі, ніколи не робив спроб полегшити своє становище ціною зради чи підлості. В тюрмах і таборах Володя бачив багатьох людей, які в складках одежі, в комірі і навіть у роті ховали крихітний осколок леза бритви, щоб у критичну хвилину розпороти собі вени. Багато було таких, які, не витримавши катувань, кінчали життя самогубством.

Чи ж можна засуджувати їхні вчинки? А хіба він сам не виношував план самогубства, перебуваючи в Краківській гестапівській тюрмі, коли катування на допитах ставали нестерпними?

У пам'яті оживали сумні згадки… За короткий час у цьому таборі вже загинув Сигізмунд, загинув Кость, загинули тисячі в'язнів… Дедалі тугіше затягується зашморг… Ні чеського комуніста Карела, ні антифашиста Франца Нордена, ні підпільників, ні організованого опору вони тут не знайшли… Надія згасала, як згасав цей по-літньому жаркий вересневий день…

Блокфюрер Жаба двічі перерахував бранців, позначив на папірці номер загиблого і байдужим голосом сказав:

— Кидатись на дріт можна. Він у нас надійний…

Крізь завбачливо розчинені ворота просто на плац в'їхало легкове авто. З нього вийшли похмурі, невдоволені зіпсованою неділею лагерфюрер і рапортфюрер. Мовчки вислухавши блокових, лагерфюрер оголосив, що за порушення порядку, яке виявилося в «навмисному замиканні електромережі», на весь табір накладається покарання: стояти струнко аж до вечірнього апелю.

Коли «мерседес» із начальством поїхав, есесівці повернулися в свої казарми. Увесь табір завмер. Над живими квадратами виснажених в'язнів зависла важка тиша. Тільки на сторожовій вежі котрийсь із вартових монотонно пильгикав на губній гармошці…

10

Жорине обличчя геть зчорніло, на розбитих губах запеклися криваві рубці, в карих очах його ніби навіки застигла глибока печаль.

— Ех, малюк! Як хотілося б дожити до перемоги… Та, мабуть, не судилося мені.

Щось таки надломилося в ньому після трагічного випадку з Костем. Відчайдушний кидок товариша на колючий дріт під напругою в три тисячі вольт, помста Зеппа, повсякденні знущання з нещасних бранців, у яких і так ледве душа трималася в тілі, підірвали в ньому віру в те, що людина взагалі здатна витримати всі оці тортури, пережити двоногих звірів з їхніми таборами смерті. Володя й сам дедалі частіше втрачав самовладання. Ще ніби зовсім недавно, в центральному освенцімському таборі, де їм допомагали підпільники і де за ними була ціла організація, вони почувалися сильними. А що ж тепер? Чекати жахливого кінця? То він, як видно, не за горами…

І все ж підсвідомо, в глибині душі вони на щось сподівалися, відвойовували кожну годину цього мученицького життя. Концтабірний досвід здобувався дорогою ціною, але й ним вони збагачувалися, використовували повсякчас, обдумуючи кожен свій крок і вчинок. Зранку, під час формування арбайтскоманд, намагалися стати в іншу команду, де їх ніхто не знав і де не було клятого Зеппа. Це їм часто вдавалося. Але що з того: скрізь та ж сама каторжна праця, розрахована на повне виснаження людини, знущання жорстоких наглядачів, постійна небезпека бути закатованим чи розстріляним… Єдине, що давало отаке «мандрування» по арбайтскомандах, то це можливість обережно розпитувати про тих, кого хлопці таємно шукали.

Однак пошуки були марні. Вопо й не дивно: адже в таборі була страшенна плинність, неймовірно висока смертність. Контингент в'язнів безперервно змінювався — постійними лишалися хіба що бетонні стовпи, колючий дріт, сторожові вежі та бараки. А ще голод, відчай, нелюдські страждання…

Жора вже не міг заробити бодай шмат хліба своїм співом. Зепп вибив йому десяток зубів, і тепер юнак шепелявив. Це для нього було страшною мукою. Він якось враз змарнів і постарів, скроні взялися памороззю сивини. І це — в двадцять літ! Не краще почувався й Володя. Від голоду і виснаження у нього знову почали опухати ноги, різко послабшав зір. А найстрашніше — підступна кволість у всьому тілі: адже на нього за «симуляцію» щохвилини міг накинутися з києм озвірілий капо. Разів зо три юнаків пригощав крихітними шматочками хліба знайомий ще по кар'єру француз Марсель Жіро, в якого на будові електростанції знайшовся земляк серед вільнонайманих. Так хлопці відмучилися ще один довгий тиждень.

Наступної неділі вранішній аппель пройшов як ніколи швидко. Блокфюрери поспішали на нараду, після якої мали слухати виступ по радіо свого бога — біснуватого Адольфа. Блоковий Картяр подався у центральний блок, де, як завжди, збиралася зграя найзапекліших картярів з числа табірної еліти. Його холуї — проміненти, знаючи, що Картяра звідти не витягнеш аж до наступного апелю, розбіглися хто куди: одні — «на промисел», другі — до дружків у інші блоки, а більшість — також різатись в карти.

Картярство в таборі стало епідемією. Скільки тут було всіляких шулерів, аферистів, різних «професорів» і «академіків», «ілюзіоністів» і «фокусників» з неодмінними епітетами: «супер», «екстра», «ультра», «прима», «люкс», «унікаль», «універсаль»… Цих «асів» тут було — хоч греблю гати. Найспритніші з них ставали промінентами, а вже з того кола деякі вибивалися і в табірну аристократію.

Їхній картярський азарт доходив до божевілля. Тут грали на все: на продукти, на сигарети, спиртні напої, наркотики, цінні речі, на гроші, на золото… Кримінальники спілкувалися з вільнонайманими, що працювали поруч з в'язнями на різних об'єктах, а тому процвітала контрабандна торгівля. Есесівці дивилися на це крізь пальці, оскільки кримінальники були їхніми вірними холуями, а іноді й партнерами в різних аферах. Нерідко той чи інший блоковий програвав у карти сотні буханців хліба — добовий пайок двох тисяч в'язнів. Ящики маргарину, мішки солі, тонни хліба пливли з табору на чорний ринок з допомогою есесівців, які забирали собі левову частку всіх прибутків від спекулятивних махінацій. Кримінальники свої прибутки пропивали і програвали в карти. А загалом — ні есесівці, ні їхні помічники у програшу не бували. І ті й інші жили на широку ногу, безсоромно обкрадаючи десятки тисяч голодних в'язнів і жорстоко грабуючи місцеве польське населення. Формально есесівцям не дозволялося контактувати з ув'язненими кримінальниками, а насправді ж вони тісно з ними спілкувалися і ставились як до «колег по професії». Ось чому дрібний злодій чи звичайний хуліган ставав тут запеклим бандитом. Кримінальники були потенціальними есесівськими кадрами, їхнім резервом. Не випадково Гіммлер в кінці війни мобілізував усіх кримінальних злочинців, забравши їх з таборів у війська СС…

В Явожницькому таборі, як і в усіх інших, процвітало злодійство, бандитизм, контрабандна торгівля, завзяте картярство. Один німець догрався до того, що програв… своє життя. Йому відрубали голову, а в канцелярії записали, що помер від інфаркту…

Як тільки Картяр подався в центральний блок, проміненти вирішили також розважитися.

— Виступ по радіо геніального фюрера, — сказав один з них, — це велике свято для есесів. А ми що, гірші за них? Гуляй, братва!