Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Миттю повернувся і тицьнув Жорі в руки батон справжнього, ясного, як сонце, хліба. Есесівці дружно зааплодували, схвалюючи щедрість Кольвіца. Жорі годилося б уклонитися вдячно, та він і не глянув на есесівців. Зепп, зловісно блиснувши на нього налитими кров'ю баньками, погрозливо просичав: «С-свиня!»

Ударив гонг — почалося шикування. Зепп побіг до своїх штрафників, а Жора сунув батон за пазуху і підійшов до друзів. Разом з Володею вони підхопили Костя під руки, стали з ним у стрій. Конвейєр смерті знову набирав шалених обертів…

Бригада повернулася до місця роботи, всі знову полізли в яму, на дні якої ще яскріли плями свжої крові. Жора скористався відсутністю капо, дістав з пазухи батон і подав його Костеві.

— Візьми, друже, сховай. Потроху відламуй і їж. Головне для тебе — витримати сьогодні, завтра.

— Ні-ні! — злякано сахнувся Кость. — Не треба. Я не зможу так, Жоро… Розділи на всіх.

— Не відмовляйся, друже. Тобі це зараз потрібно, як ніколи. Ми просимо: візьми.

— Ні, хлопці, не можу. Діліть на всіх.

Володя розумів його, а тому сказав Жорі, щоб ділив на всіх. Той знизав плечима, простелив свою куртку і на ній розламав батон на двадцять чотири шматочки. Кожному дісталося по крихітці.

— «Ветер»! «Ветер»! — злякано застеріг француз Мішель, який саме пильнував за начальством.

Бранці гарячково взялися до роботи. Закидали грунтом яму, обкопували й викорчовували пеньки далі по ділянці, відносили їх убік від майбутньої трави, трамбували грунт. І весь час — під киями й нагаями наглядачів, під кулеметними й автоматними дулами есесівців. Боксер тим часом «обробляв» інші бригади, розправлявся з «симулянтами». Здавалося, цей день ніколи не скінчиться. Та все ж за важкою роботою і важкими думками й він поволі спливав.

Нарешті пролунав сигнал, в'язні почали похапливо складати докупи лопати, кайла, сокири, звозити тачки. До місця шикування зносили убитих і замордованих. Хитаючись від втоми й виснаження, підтримуючи один одного, бранці звідусіль брели в загальну колону, шикувалися. Тут їх перераховували, шмагали, вирівнюючи ряди й сотні, довго знущалися, поки колона нарешті рушила до табору, здіймаючи хмару густої пилюки. В тій рудій куряві рухалися майже наосліп. Пилюка клубочилася від тисяч ніг, забивала дихання, рудою корою вкривала тіла в'язнів, схожих на ледь живі скелети в обвислих сірих робах. Здавалося, то не колона живих людей, а жахлива тисячонога гусінь повзе по землі, вкутана клубками рудого пилу…

З грунтової дороги колона звернула на неутрамбований щебінь, шурхотіння якого перемішувалося з моторошними зойками тих, що йшли босоніж. Костя друзі несли на руках всю дорогу. На грунтівці він ще намагався стрибати на одній нозі, а тут уже не міг…

Перед табором почалася бруківка. Заторохтіли по камінню тисячі пар дерев'яних колодок, і це вбивче стаккато болісно відлунювалось у серцях змучених в'язнів. У Володі паморочилася голова, нили зуби, ніс, м'язи і суглоби, все тіло ніби налите свинцевою втомою…

Коло воріт табору, як завжди, двома довгими шеренгами стоять есесівці з автоматами. В цей живий, довжелезний, зловісний коридор вповзає колона. Зупинка, ретельне перераховування, затим обшук. Неподалік чорним лаком виблискує новенький «мерседес». Біля нього стоїть черевань Веллінг — Скрипаль. Сюди поспішив з рапортом Боксер.

— Гер оберштурмбанфюрер! Арбайтскоманда землекопів доставлена в табір у повному складі. 2936 гефтлінгів живих і 64 мертвих. 40 померли природною смертю, і 24 застрелені під час спроби втекти. Серед охоронців втрат немає. Начальник конвою — уптерштурмфюрер Кольвіц!

— Добре, добре, Кольвіц. Здайте гефтлінгів і займайтесь своїми справами. Завітайте до мене на вечерю… Хайль Гітлер!

— Хайль!

Колона втягується у ворота табору, як в обійми самої смерті…

9

У страшному маренні промайнула ніч. І навіть уві сні в'язні корчували пеньки, летіли в ями від ударів Боксера, моторошно стогнали й плакали. Настав новий день — неділя. Цього дня з табору нікого нікуди не гнали, та радості від того мало. В неділю ні їсти, ні пити не давали. Знущання, кий та нагайка заміняли тут і сніданок, і обід, і вечерю. Блоковий може влаштувати «спортивні змагання» і мордувати тим «спортом» цілий день. Або ж знайдеться якась причіпка, щоб усіх вишикувати під палючим сонцем і весь день «виховувати». У жорстоких знущаннях катюги завжди виявляли неабияку винахідливість. Як і всі попередні, цей день не обіцяв нічого втішного.

Уже зранку блоковий Картяр був п'яний і, ледве тримаючись на ногах, варнякав перед строєм в'язнів про правила поведінки в «зразковому» блоці.

— Блок і надалі буде зразковим! — вигукував він і п'яно хитався. — Я вимагаю дисципліни. Щоб у мене — нічичирк! — Далі він вивергав брутальні лайки, запозичені з усіх мов. — Я… я… навчу вас, ферфлюхте швайне…

Він п'яно заточився і, мабуть, гепнувся б, якби холуї-штубові не підхопили його під руки. Голова Картяра звісилася на груди. Він ще щось белькотів, але баньки його вже заплющились, а з розкритої пащеки тонкими цівками котилася слина. Штубові мерщій потягли його у панську штубу, вклали на ліжко. Скоро він уже захропів на весь барак. Це влаштовувало всіх. Капо одразу ж засіли за карти, а рядовим в'язням наказали: «Сидіть у бараці на своїх місцях і не диште, інакше — спорт!»

Костеві стає все гірше й гірше. Покалічена нога зчорніла і розбухла так, що довелося розірвати холошу. Мабуть, почалася гангрена. Обличчя хлопця спотворене гримасою нестерпного болю. За всю ніч він не зімкнув очей. Це була агонія… На очах Володі й Жори згасало в муках життя товариша. Що робити?

Жора відважився на відчайдушний ризик; порушивши наказ штубового, вислизнув з барака й пішов до інших блоків на «заробітки». Невже за його спів ніде не дадуть бодай шматочок хліба чи хоч трохи води? Потай сподівався також натрапити на підпільників-чехів або на Франца Нордена. Може, щасливий випадок допоможе йому? Іншого шляху нема. Володя змушений погодитись з міркуваннями товариша, лиш попросив обережніше поводитись. Сусіда по нарах позичив Жорі іржаву консервну бляшанку, яка в тутешніх умовах була справжньою цінністю, бо замінювала і миску, й ложку, і кухоль, і флягу.

— Я принижусь перед будь-якою тварюкою, буду співати, танцювати, аби тільки хоч щось роздобути, — сказав Жора, злазячи з нар.

На дверях з києм у руках сидів піпль, що виконував обов'язки днювального. Зв'язуватися з ним небезпечно, та Жорі все ж пощастило відпроситися «до нужника».

У бараці настали ті рідкісні хвилини відносного затишшя, коли не шикували, не били, не мордували й не гнали ні на яку роботу. Головну «роботу» довершував голод. Вкрай виснажені в'язні лежали на нарах в надії зекономити рештки фізичних сил.

Змучений Володя заснув, ніби провалився в безодню. Проте якісь клітини мозку продовжували напружено працювати і через деякий час подали тривожний сигнал. Він раптово прокинувся. Жора ще не повернувся, але не це стурбувало його — інше: Кості немає на нарах. Де ж він? Адже без сторонньої допомоги він і ходити не може… Чому ж тоді не попросив допомоги? Пожалів будити? Ні, тут щось не те…

Сусіди по нарах безсило куняли, і Володя вирішив звернутися до днювального. Злазив з нар, відчуваючи, як паморочиться голова, темніє в очах і ломить в усіх суглобах. Мучили спазми голоду, бо порожній живіт, здавалося, прилип до хребта. Ледве переставляючи ноги, підійшов до днювального.