Над планетою — «Левіафан»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Патрік Доуелл перший прийшов до тями. Легенько посміхнувся, вийняв з рота сигару, покрутив її в пальцях, задумливо звів очі на Густава. Не проста штука — почути ось таку новину, тобто стати в певній мірі співучасником змови, звалити на свої плечі тягар страшної таємниці. Краще було б, звичайно, піти собі геть, відкараскатися від Густава, і від старого Кірхенбома, і від усіх їхніх таємниць. Але краще — не значить: можливо. Доуелл розуміє, що він мусить щось сказати, бо відступати вже запізно.

— Дорогий Густі, — говорить він обережно, — я хочу знати тільки одне: яку користь, яку матеріальну вигоду принесе це нашій фірмі? Не припускаю думки, що навіть в ім'я своїх високопатріотичних почуттів ви зважитесь на розорення батьківського капіталу. Гаразд, армія візьме корабель… Армія виконає свою патріотичну місію… Африка… тобто «Біла зоря», осягне перемогу… Ну, а далі? Хто далі гарантуватиме нові замовлення?.. Нові «Левіафани»? Нові мільярдні прибутки? Ви думали про це?

Старий Кірхенбом лихоманково киває головою. Патрік Доуелл вгадав його думки.

— Запевняю вас, що, порвавши з Москвою, ми нічого не втратимо, — каже невиразним голосом Густав. — Друзі допоможуть нам…

— Нема у нас друзів! — спалахує гнівом Кірхенбом. — Кругом вовки, заздрісники, лицеміри…

— Папа, ти забув про Фрайвудів.

— Не хочу я чути про них! Ці африканські фанатики ладні вирвати у мене останню марку. Фрайвуди проковтнуть нашу фірму, знищать нашу самостійність.

І враз Густав зривається на ноги.

— А ти не думав про те, що твою фірму може проковтнути світовий комунізм?

— Брехня!

— Ну, знаєш, папа! — Густав гордовито підкинув голову. — Нам важко домовитися з тобою. Але запам'ятай, таємниця залишається в силі. Коли фірма закінчить роботи, ми скажемо своє слово. Бувай, папа! Мене ждуть друзі. Мої друзі і твої захисники.

Він рвучко відсунув крісло і пішов до дверей.

АФРИКО, АФРИКО!..

Ріхтер прокинувся від дошкульного болю в правій і кроні. Щось наче пересипалося у вусі, попискувало, деренчало, пекло. Вії здавалися важкими й набряклими. Він намацав бинт на голові і все згадав… Дівчина за кермом встигла тільки раз глянути на нього. Він прочитав в її очах присуд собі, всьому своєму життю. Нажахані очі дівчини ніби випхали його з машини, ніби жбурнули на мокрий асфальт.

«Тікайте!»

Вже цілий рік він тікає від них. Від їхніх листів, застережень, умовлянь. Від людини у темних окулярах. Втеча н страх стали його другим життям.

Ріхтер підвівся з канапи, підійшов до вікна. На тротуарі стояло двоє. Цих він знає. Приватні детективи Вальтера Кірхенбома, яким доручено охороняти головного конструктора «Левіафана». Його невідступна тінь, його зложене альтер-его. Вальтер Кірхенбом наказав їм берегти Ріхтера від людей з таємничої організації АСБЕР, берегти мого від свого сина Густава. Начебто можна вберегти когось від ночі, від зимової стужі, від дикої, безглуздої хвороби?

Але ж, як не є, він живий. Вискочив утретє з їхньої пастки. Дичина не хоче здаватися на милість мисливця… Ріхтер вийняв з холодильника сир, печиво, маленьку пляшку з коньяком. Глянув глузливо на брунатну рідину. Невже це все, що лишилось йому на втіху? Славнозвісний конструктор віддається відчаю! Здорово! «Ви сильна людина, Пауль Ріхтер, і тільки вам я можу довірити свою працю… Тільки вам!..» Так сказав доктор Браузе, милий, старенький доктор Браузе. Через годину його знайшли мертвим у власному домі.

«Але ж я його не вбивав, — майнуло гострим спалахом у Ріхтеровій свідомості. — Дід ще був зовсім здоровий. Коли він передавав мені креслення і всі свої багаторічні записи, ніщо не віщувало страшного кінця. Правда, скаржився на серце, таж сімдесят п'ять років — не жарт. Сам умер чи, може?.. Труп знайшли на підлозі, біля дверей… Без ніяких ознак насильства…».

Ріхтер заплющив на мить очі, уявив собі маленьку, заставлену старосвітськими меблями кімнату, потемнілу люстру під стелею… В той вечір він був такий втішний, цей добрий доктор Браузе! Він дуже боявся за свій винахід, просто потерпав за нього. «Якщо АСБР добереться до мого газу, скоїться лихо. Бережіть його, пане Ріхтер! Ви сильна людина. Заклинаю вас усім святим. Тільки ви і ваша фірма можуть дати йому лад. Я вірю вам, вірю, Пауль Ріхтер!..»

Ріхтер вихилив чарку, упав-знеможено на канапу. Нащо він тоді послухав старого? Таємниця без ужитку. Багатство без вартості! І за це багатство він мусить щодня ризикувати головою, брехати, викручуватися, жити на грані-відчаю… Ось уже два роки асберівці переслідують його, як зацьковану дичину. Підкидають йому листи, дзвонять по телефону, погрожують… Їм потрібен секрет доктора Браузе, вони схибнулися з глузду на тому секреті. Нащо він їм? Чому російський газ так дратує їх? Точнісінько такий самий, точнісінько того ж виду, що і в Браузе, «флегматизований водень», готовий продукт, мрія всіх аеронавтів світу. Так ні ж, тим ідіотам з АСБР подавай тільки секрет Браузе. Тільки своє! Тільки німецьке!..

Минулого тижня прислали йому листа, надрукованого на цупкому оранжевому папері. Хтось підкинув конверт прямо під двері. Послання було довге, ввічливе, навіть привітне, від нього віяло батьківською терпеливістю й повчанням. «Любий друже! Даремно уникаєте нашого товариства. Рано чи пізно ви прийдете до нас. Вас приведе голос сумління, голос крові. Ми будемо ждати, довго, вперто, з надією і любов'ю. Будемо вірити, що німецьке серце повернеться до Німеччини».

Приблизно щось схоже на ці слова він почув минулої осені, коли повертався з Москви, де понад місяць розробляв з радянськими інженерами систему газової регуляції і мого дирижабля. Він сидів у глибокому кріслі, і очі його мимовільно ловили небесну голубінь за вікном, безбарвно ніжну, нечутну, теплу. Раптом сусід праворуч завів з ним мову. Згадав Гете, глибокодумні слова його: «Хто любить небо, той любить життя». Не хотілося відповідати, бо голубінь так владно входила в душу, начебто в ній серце могло знайти своє вічне існування.

— Мені приємно, що ви доречно згадали Гете, — озвався Ріхтер через силу. — Я справді люблю небо.

— Ви не тільки любите його. Ви завоювали його, пане інженер.

Ріхтер підкинув голову. Он воно що! Цей товстенький, і солідним черевцем тип дещо знає про нього.

— Завоювати небо не можна, воно безмежне, як життя, — вимовив Ріхтер з тонкою іронією в голосі.

— Ваш корабель зробить неможливе, пане Ріхтер. — Товстун нахилився через бильце сидіння, простягнув свою опецькувату руку. — Дозвольте відрекомендуватись. Доктор Кремпке, член правління «Зюддойче люфтферайнігунг», віднині директор заводу, на якому споруджується ший чудовий красень. — І, не давши Ріхтерові прийти до тями, затараторив швидко й запобігливо — Не дивіться на мене, як на страховисько. Я не шеф, а ваш друг. Друг у тій мірі, в якій ми обоє служимо німецькому духові. З дитинства я виховувався в гарячій відданості принципам германізму. І я не шкодую. Я гордий з цього.

Товстун полинув у спогади. Згадав війну, поразку фюрера. «Його смерть була сигналом для кожного німця». Напівшепотом розповів про якихось невідомих людей, які взяли на себе місію порятунку Німеччини. Їх називають терористами, але це брехня. Люди АСБР — лицарі священної віри, честь нації.

— Ви член АСБР? — навпрямки спитав його Ріхтер.