Над планетою — «Левіафан»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зброї немає.

— Ти певен, батьку?

Старий опустив голову, втупився поглядом в кінчики черевиків.

— Не маю сумніву, що московські інспектори зуміли обнишпорити всі світові арсенали. Ядерні ракети виведені и космос і зірвані. — Він піднімає на сина червоні, запавутинені втомою очі. — Хай буде так. Амінь! Не хочу більше чути страшних казок про атомний кошмар, якого уникла земля. Майбутнє за діловими людьми, і ми не відстанемо від них.

Зазумерив відеотелефон. Шуберт у рамці екрана чекає дозволу на слово.

— Що там, старий? — поблажливо звертається до нього Вальтер Кірхенбом.

— Патрік Доуелл збирається додому.

Густав нервово заметушився.

— Бачиш! Я ж казав, що гості розійдуться… Але Вальтерові Кірхенбому байдуже до того.

— Скажіть, Шуберте, щоб Доуелл зачекав нас. Хто ще в салоні?

— Більше нікого, ексцеленціо.

— Гаразд, ми зараз прийдемо.

Батько й син неквапно рушили до великої вітальні. Там — порожньо, тихо, низенькі розкарячкуваті фотелі дрімають під пестливим світлом люстр. В попільничках ще теплий попілець від недопалених сигарет. Старовинні картини на стінах, високі венеціанські вікна — суміш античної пишноти й модерністської претензійності.

В кутку сидить сухуватий джентльмен в бездоганно випрасуваному чорному костюмі. Сивина на скронях видає похилий, втомлений вік.

Йому нудно, байдужно до всього. В цій розкішній обстановці він почуває себе цілком невимушено, він тут свій, абсолютно свій — немов одна з тих голих статуй, що безсоромно стоять по кутках просторого залу. Відчувається в цій людині щось старосвітське, закостеніле і водночас ділове, строге, владно-рішуче.

Це — Патрік Доуелл, глава приватної детективної фірми, акціонер компанії «Зюддойче люфтферайнігунг», англієць за походженням і німець за вихованням, холодний філософ з неприховано цинічними поглядами на життя, вірний, невід'ємний друг Кірхенбомів.

— Вибач, Патріку, — жвавішає Вальтер Кірхенбом, який у душі поважає розумного, дотепного англосакса. — Мій молодий нащадок забрав у мене весь вечір.

— Папа завжди перебільшує, — манірно здвигує плечима Густав.

Доуелл жує сухими губами, єхидна усмішка ховається в кутиках його губ. Він небалакучий, хоч, судячи з його вигляду, розум у нього працює безперервно і напружено.

— За звичаями античного Риму, як останній гість на сьогоднішньому банкеті, я маю право вимагати від господаря все, що мені забагнеться.

Обоє Кірхенбомів сідають навпроти нього біля маленького столика.

— Навіть поза всякими античними звичаями, Патріку, ти користуєшся в цьому домі найширшими правами, — озивається Вальтер Кірхенбом. — Чого б ти хотів?

— По-перше, кави. По-друге, точного й щирого звіту про всі ті таємниці, які обговорював батько з сином.

— Ми були не одні, — чемно пояснює Густав.

— Я знаю, що ви були в товаристві свого талановитого конструктора, — посміхається старий детектив. — Саме через це я цікавлюся деталями вашої розмови. Коли конструктор забирає дорогий час у глави промислової компанії, це може принести шефові детективів додатковий клопіт. Завдання доброго лікаря запобігати хворобам, а не рятувати смертельно хворого. Чи не так, мої друзі?

Його друзі схвально кивають головами. Слова «лікаря» влучно б'ють у ціль. Патрік Доуелл — не тільки надійний приватний детектив, але й щирий друг дому, якісь давні загадкові взаємини зв'язують його з старим президентом, примушуючи дбати про здоров'я й цілісність цієї великої, могутньої фірми. Під час минулорічної «африканської історії» Патрік Доуелл відіграв чи не найголовнішу роль в пошуках Густава. Саме завдяки його втручанню Кірхенбомові вдалося напасти на слід свого сина, знайти потрібних людей і через них встановити контакт з президентом Подестрою.

— Папа останнім часом став дуже нервовий, — каже Густав, широко й вільно розкинувшись в кріслі й потягуючи з чашечки пахучу каву. — Він забуває, в якому віці ми живемо.

— Зате мій нащадок хоче обігнати час, — гірко посміхається старий президент і в безпорадному сумі схиляє на груди велику лису голову.

Густав переходить у наступ. Поставивши на стіл чашечку, він з пристрастю починає доводити панові Доуеллові свої думки. Сам широкоплечий, міцний, втілення молодості й краси — він гримить голосом на всю приймальну залу. Зараз можна бути відвертим. На його думку, ситуація набуває загрозливого характеру. Масове роззброєння поступово веде до підриву законних привілеїв обраної частини суспільства, До знахабніння плебсу, до торжества «червоної зарази». Почалося скорочення масових армій, тобто скорочення тієї реальної сили, яка давала можливість підтримувати соціальний порядок. Добре, що хоч заборонено компартію! Але й з профспілками вистачає клопоту. Та ще оті жалюгідні філантропи з адеемівської банди… оті приховані поплічники росіян…

— Пробачте, Густі, що за дивне слово — «адеемівці»? — піднімає здивовано тоненькі смужки брів Доуелл. — Не чув такого! За час моєї азіатської мандрівки у вас з’явилося стільки нового, що голову згубиш!