Над планетою — «Левіафан»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не знав, що ви придивляєтеся до моєї квартири, — сказав щиро вражений Ріхтер. — І яка ж, власне, мета такої цікавості?

— Колись дізнаєтесь, пане Ріхтер. — Гельда глянула на його забинтовану голову, дивний вогник спалахнув в її зелених очах. — Не вмієте ходити обережно по вулиці?

Від Ріхтерової уваги не сховалась іронічна ущипливість в Гельдиному питанні.

— Упав учора на заводі… Могло бути гірше.

— Так, пане інженер, могло бути гірше, — якимось багатозначним голосом промовила Гельда. Він здригнувся від її слів і мимоволі опустив очі, подумавши, що так впевнено може говорити тільки людина, яка все знає або про щось здогадується.

Він відігнав від себе похмуре передчуття. Що могла вона знати? Що могла знати ця бухгалтерка із столичним дипломом, яку не приваблює ніщо, крім веселих розваг?

— Розкажіть же, як вам живеться в нашому місті? — спитав він силувано байдужим тоном. — Працюєте?

— Працюю. Заробляю мізерні пфеніги. Маю добрих друзів.

— І щодня сваритесь із своєю матір'ю?

— Сварюсь! — відрізала Гельда, стріпнувши при цьому світлою куделею. — Моя мама дуже старомодна.

— О, розумію, пані Гельдо, ваша столична освіта не дозволяє вам миритися з старосвітськими звичаями бідної вдови. — Ріхтер з відвертим сарказмом посміхнувся в очі дівчини. — Тієї самої матері, яка два роки посилала вам на навчання свої мізерні пфеніги.

— І яка вимагає від мене надто дорогої плати за ті пфеніги!

— Якої ж плати, пані Гельдо?

— Сліпої покори й самозречення.

— Вам хотілося б, щоб ваша мама благословила ваші нічні гулі, ваші пиятики й легковажні погляди на життя…

— Мовчіть! — аж підскочила дівчина. Знову щось недобре спалахнуло в її очах. — Легковажні погляди у тих, хто необачно розбиває собі голову, хто служить червоним, хто розважається з іноземними туристками, хто забуває про долю Німеччини…

— Стривайте, стривайте, Гельдонько! — зірвався на ноги Ріхтер, забувши і про біль в голові, і про почуття зневаги, яким він допіру був пройнявся. Перед ним сиділа не вітрогонка, не столична міщанка — це була свідома, добре натренована в суперечках жінка. Таких він зустрічав на мітингах, у пивних барах, біля газетних кіосків, де палко обговорювалися останні політичні новини. Як гаряче спалахнули її очі при слові Німеччина! І з якою гордовитою зверхністю глянула вона на нього, Ріхтера, цілком байдужого до політики! Тільки якої ж Німеччини їй хочеться? Чому в слово «червоні» вона вкладає такий відразливий зміст?

Він повів з нею мову спокійно й по-діловому, ніби жартома ствердив, що й справді воліє жити без політики. Для нього не існує ні червоних, ні зелених, ні чорних, він тільки палко ненавидить коричневий колір, той самий колір, в який колись вбиралися нацисти, бо через нацистів, на його думку, Німеччина зазнала багато лиха. І свій «Левіафан» він сконструював для того, щоб світ назавжди забув про поділ на різні кольори. Він хоче добра й миру, він любить техніку і сподівається, що й пані Гельда, його мила сусідка, добра, люба, гарненька Гельда, зрозуміє й по справедливості оцінить мотиви його поведінки.

Доки він говорив, Гельда дивилася кудись у куток, механічно похитувала головою, мружила свої зеленкуваті очі. В неї були довгі, пухнасті вії. Злегка припудрена шкіра видавала здорову рожевість невитраченої молодості.

Але ось вона підняла голову, глянула у вікно, і вії затремтіли. Ріхтерові здалося, що зелені очі наповнились слізьми, прозорими, пекучими слізьми. Що коїлося з дівчиною? Чи, бува, не образив він її? Німеччина, політика, пфеніги…

— Гельдо… — Ріхтер підійшов до дівчини, хотів покласти їй руку на плече, але вона рвучко подалася назад, ніби з переляку, глянула йому в лице. Потім швидко встала. Очі її були широко відкриті, повні німого благання. Ріхтер затамував подих. Гельда була прекрасна, по-страдницьки бліда, змучена й незбагненно загадкова. І, дивлячись на оцю її муку, на благаючі очі, Ріхтер раптом відчув себе ніби винним за всі нещастя, які випали на її долю.

— Ви були біля заводу, коли вбили тата? — спитала, враз отямившись, дівчина.

— Був.

— Бачили, хто його вбив?

— Ні.

— І нічого не знаєте?

— Майже… нічого… Тобто, знаю… загалом, звичайно. Асберівці кинулись на робітників, які вийшли зустрічати міжнародну делегацію. Почалася бійка. У бандитів були кийки, кастети… — Ріхтер запнувся. Слова його ранили Гельду гірше тих кастетів. — Я не хотів вас засмутити…

Вона тільки похмуро хитнула головою.

— Ви були там, пане Ріхтер, і нічого не знаєте.

— Гельдо!..