Над планетою — «Левіафан»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

За спиною в нього хтось гупав, трощив гілля, падав, зривався, а він біг і біг, не здогадуючись, що то його власні кроки краяли тишу і власний страх танув серед дерев. Ось і літак. Сріблястий тулуб лежить пластом на землі, підпливає ядучим димом. Ріхтер озирається навкруги, шукає двері, пробігає очима по вікнах. Де може бути дитина? Як винести її звідти? Він повернув голову ліворуч і враз побачив молоденького, зовсім молодесенького юнака, що вже видирався на крило. Спритне хлоп'яче тіло прошмигнуло вздовж тулуба, завмерло біля якогось отвору і зникло в чорному клубовинні.

Ріхтер подався вперед. Помогти йому, помогти!.. Тільки б устигнути помогти!.. Руки намацали край елерона, зірвалися, знову вчепились в гарячий дюраль.

— Стійте! — ударило в потилицю істеричне, дзвінке й розпачливе. — Дитина є! Її винесли…

Дівчина з розпущеною косою тягнула Ріхтера від палаючої машини. Він, не опираючись, побіг за нею.

— Де Володя?.. — обернулася дівчина на ходу.

— Володя?.. — Не збагнув її слів Ріхтер. Він повернувся до літака. — Там!..

Дівчина заклякла на місці. Очі її втупилися в сі димовище.

— Володю-у-у!

Вони не встигли відбігти й десяти кроків, як туга повітряна хвиля звалила їх на вогкий грунт. В обличчя Ріхтерові вдарило пружним струменем бензинового перегару, очі засліпли від вогненного зблиску. Потворно зламане тіло літака пойнялося сліпучим, пекельним полум'ям.

Дівчина припала Ріхтерові до плеча. Струснулася в риданні.

— Володю… Володенько!..

А літак горів, знищений, розшматований вогнем, горів з такою привабливою яскравістю, з таким тріскучим ефектом, наче все це відбувалося не в дійсності, а в пригодницькому кінофільмі, і за тим кострищем не було ні смерті, ні невгамовного людського горя…

ГЕЛЬДА

Два роки тому Ріхтер горів у літаку, біг лісом, продирався крізь гущавінь джунглів, а зараз ось стоїть у своїй тихій, елегантно вмебльованій квартирі, бачить невиразні постаті за вікном, чує біль у скронях і ніби знову прокручує стрічку життя, що вже стільки разів мало не обірвалася на радість його ворогам.

Власне, яким ворогам? Хто бажає йому лиха? Він, Пауль Ріхтер, щасливий винахідник і скромний службовець фірми Кірхенбома, просто недоречно потрапив під колеса фортуни, яка ніяк не знайде йому місця. То переїде його своїм колесом, то підкине до хмар, то втопче в болото або жбурне на мокрий асфальт.

Ріхтер стиснув руками скроні, похитав головою. Асфальт добре дався йому взнаки… Пам'ять метнулася назад, до минулого вечора, розгорнула перед очима похмуру картину аеропорту: налякане обличчя хлопчика-газетяра, ряди машин біля парку, тепле нутро лімузина і наляканий, майже істеричний шепіт дівчини-водія: «Тікайте!» Вона мусила, везти його в їхнє лігво, на глум, на посміховисько, на безглузду, дику розмову. Ці людці поклалися на неї в своїй зловісній справі, і ось в останню мить…

Раптом внизу, десь на першому поверсі, залунали жіночі крики, почулося тупотіння ніг, грюкіт меблів… Якимось тупим болем пойнялося Ріхтерове серце, марево думок вмить розвіялось, тяжка дійсність навалилась на душу. Це ж у Губмахерів сваряться. День і ніч сваряться… Нещасні люди!.. Ріхтер пройшов у коридор, мимоволі насторожився. Що там у них? Після загибелі батька, після того як асберівці влаштували криваву колотнечу біля заводської брами, осиротіла, сім'я неначе потрапила в невмолимий нурт. Звідкись приїхала донька покійного Губмахера Гельда, котра ледь встигла закінчити бухгалтерські курси й мусила поспішати до матері та молодшого братика, аби підтримати їх у біді. Та замість радості привезла їм лихо. Путящої роботи не знайшла, довелося вдовольнитися третьорядною посадою в зубожілій торговельній конторі. Доки живий був батько, стара Губмахерша ще якось зводила кінці з кінцями, а тепер, при нікчемних Гельдиних заробітках, все пішло шкереберть. І найгірше — Гельдине розбурхане життя.

Ось уже три місяці, відколи приїхала дівчина, а Ріхтер ще її в очі не бачив, не зустрічався, не погомонів зі своєю колишньою подругою. Пропадає десь ночами, заплуталася в небезпечній компанії.

А оце зараз, мабуть, зчинила з матінкою сварку. Відгуляла веселу ніч, от стара вдова й сипле прокльонами на доччину голову. І добре дошкуляє їй. Ніколи ще такої колотнечі не влаштовували.

Ріхтер мимоволі напружив слух. Чутно кроки. Хтось біжить угору, підходить до його квартири, несміливо стукає. Невже від них?

Він відчинив двері і аж знетямлено відсахнувся. Перед ним стояла струнка, сліпучої вроди дівчина. З-під розкуйовдженого волосся блискотіли гарячі жарини очей, палких і пристрасних. Ніжна рука притримувала халат.

— Гельда! — скоріше здогадався, ніж упізнав свою сусідку Ріхтер.

— Нарешті впізнали мене.

— Пробачте… але я… відколи ви повернулися, вперше зустрічаю вас. — Ріхтер трохи опанував себе, в душі його навіть ворухнулось колишнє почуття зверхності до цієї милої, гарненької пустунки. Звісно ж, пустунки! Бо, що б не одягла на себе, які б там курси не кінчила, для нього вона назавжди лишиться пискливим дівчам. І ніяковіти перед нею не варто. — Заходьте, якщо ваша ласка.

Гельда граційно, досить-таки впевнено і без найменших ознак вагання переступила поріг Ріхтерової квартири. Голову з світло-русявою зачіскою несла високо, з почуттям гідності, в кутиках вуст затамувала іронічну посмішку. На ній був дуже ефектний, з блакитного шовку халат, на пальцях — кілька важких обручиків. «Баронеса, та й годі», — майнуло в свідомості Ріхтера, і він мимоволі відчув до дівчини холоднувату настороженість.

Озирнувшись по просторій кімнаті, Гельда сіла на диван, закинула ногу за ногу.

— Може, ви все-таки поцікавитесь метою мого приходу? — спитала вона ущипливим тоном, вийнявши сигарету і припалюючи її з блискучої запальнички.

— Сподіваюся, що ви самі скажете, — через силу видавив із себе Ріхтер. Ніяковість знову скувала його.

Гельда намагалася триматися невимушено, але видно було, що це їй дається нелегко. Вона весь час затягувалася димом, пальці її нервово м'яли сигарету.

— Почнемо з того, пане Ріхтер, що нам треба знайомитися заново. Три місяці я живу у своєї матері, ходжу н і службу, придивляюся до вашої квартири, і жодного разу мені ще не випало щастя зустрітися з вами віч-на-віч. Схоже на те, що мій сусід уникає своєї сусідки.