Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ тринадцятий

ГОСТІ З ТОГО БЕРЕГА

Минув час, спливли тяжкі повоєнні літа…

«Люб'язного» американського офіцера, який з ним тоді розмовляв, Мукудорі більше не бачив. Але розумів: той янкі безслідно не зник. Його присутність відчувалася майже фізично.

Щоразу даючи гідові-перекладачу, себто Мукудорі, нове завдання, Кокікі виконував волю заокеанського шефа, невидимого майора таємної служби окупаційних військ.

І Мукудорі старався. Заводив «дружбу» з репатріантами: втершись до них у довіру, як і наказував Кокікі, випитував, що його цікавило — все до найменших дрібниць про Курили й Сахалін, — а потім доповідав своєму хазяїнові.

— Ти здібний учень, — якось похвалив його Кокікі, вручаючи чималу грошову винагороду. — І далі не лінуйся, Мукі, — порадив. — Твоє старання, як бачиш, чогось та варте.

Легко зароблені гроші лягали в кишеню бережливого селюка-хоккайдця. П'янив успіх. А все ж мимохіть ворухнулася прикрість, коли Мукудорі згадав свою далеку юність.

Йому важко діставалася кожна копійчина, проте то був чесний, гідний людини заробіток. І його тодішнє життя, дарма що пов'язане з небезпекою — штормами та ураганами, теж було відверте й чесне.

Тепер усе змінилося. На мить здалося, мовби він потрапив у нереальний світ, сповнений привидів.

«Театр тіней», — подумав.

Бо Мукудорі таки став маріонеткою. Власне, він нею і був, маріонеткою, яку на кін виставляла чиясь спритна рука: вона керувала всіма його вчинками.

От із цього й почалося «мирне» повоєнне життя колишнього солдата імператорської армії. Бусідо, тобто шлях воїна-самурая (правда, тепер прихований, непомітний), вів Мукудорі в майбутнє, точніше: невідь-куди.

За останній рік доля принесла йому і горе й радість.

Якось восени серед ночі в батьківській хаті спалахнула пожежа. Ніщо не вціліло. Сестри згоріли відразу, а мати з тяжкими опіками потрапила в лікарню. Врятувати її не вдалося — через кілька днів вона померла теж.

Перед смертю покликала сина.

— Мукі, — ледь чутно мовила. — Найдужче за все на світі я бажаю, щоб ти був щасливим і ніколи більше не брав зброї. Брязкіт її робить людину жорстокою. Пам'ятай це.

Його вразили слова матері. Бідна! Вона навіть не здогадувалася, що зброї син ніколи й не залишав, хіба що тоді, коли опинився в полоні.

Він тяжко пережив смерть рідних. Дорікав собі за те, що, може, взагалі не треба було залишати висілка.

Після трагічного випадку ще кілька разів навідувався в Фурабоку. В мовчанні зупинився біля попелища, де колись стояла приземиста хатина. В підніжжі гори відвідав кладовище.

Над свіжими могилами сумно перешіптувалося бамбукове гілля.

«Брязкіт зброї робить людину жорстокою», — згадалися слова матері. Проте серце його нині заполонив лише біль, і він гірко заплакав.

Того ж дня повернувся в Абасірі… Коли судно знялося з якоря й залишило Фурабоку, Мукудорі довго не спускався в трюм — усе стояв і стояв на палубі, аж поки високе нагір'я заступило і бухту, й розкидані вподовж берега хатини.

Так він назавжди попрощався з рідним висілком.

Час загоює рани. В щоденному клопоті Мукудорі почав забувати про втрату. Згодом одержав підвищення по службі, став гідом-перекладачем. Тоді-то й подарувала доля несподівану радість. В Абасірі померла дружина його дядечка, полковника Сімури. Ні дітей, ні близької рідні в неї не залишилося. Все майно та чималі заощадження дісталися прямому спадкоємцю Мукудорі.

З тісної кімнати, в якій він жив після переїзду з Фурабоку, перебрався в просторий дім на березі Абасірігави.

Негадано-неждано став багатим домовласником; грошові заощадження та фамільні коштовності дядечка, що перейшли до нього в спадок, розв'язали руки, і він твердо вирішив порвати з Кокікі, з усім тим, чому так ревно служив.

— Хотів повернутися в парчі, та вийшло інакше — вернувся злидарем, — зло кепкував із себе, коли його, полоненого, з Сахаліну привезли на батьківщину.

Тепер Мукудорі зловтішно сміявся з долі, вочевидь переконавшись, що те прислів'я про парчу й злидарство говорило неправду.

— Я, телепень, покладав надію на острівну скриньку дядечка, — вголос мовив. — Вона б, звичайно, відкрила мені дорогу до нездійсненного — стати амімото, рибопромисловцем чи, може, й самим президентом компанії. Боги ж розпорядилися інакше: щастя прийшло звідки й не чекав. Банзай! — в нестямі від радості вигукнув.

— Що тут діється? З ким ти воюєш? — почувся знайомий голос.