Він так і сказав: «Мукудорі-сан» — ввічливе звертання за старшинством, вияв шаноби й поваги, хоч і був майор, мабуть-таки, набагато старший від нього.
Мукудорі сів. Тим часом Кокікі запобігливо підсунув американцю своє крісло.
— О'кей! — подякував янкі.
І, запаливши цигарку, притишеним голосом повів:
— У Майдзуру[199] мені вже доводилося стрічатися з репатріантами. Горьований народ, — поклавши ногу на ногу, з удаваною співчутливістю мовив. — Це ті, хто воював на континенті й після розгрому Квантунської армії потрапив до росіян у Сибір… Ну, та ви, наш друже, — з ніг до голови окинув він Мукудорі, — лиха скуштували ще більше. Подумати тільки: так довго бути на зайнятому росіянами острові! Де ж ви переховувалися, Мукудорі-сан, та що їли, бідолашний? — мовби й справді перейнявшись пережитою ним бідою, запитав.
Мукудорі розповів про своє колишнє пристановище — темну «лисячу нору», в якій жив; про підніжний харч — викинуті прибоєм краби, рибу, капусту-ламінарію, іншу морську живність, яку він збирав і їв, щоб не загинути з голоду.
Від тієї сумної згадки в нього по тілу побігли мурашки, і він раптово замовк.
— Я вас слухаю, друже. Говоріть далі, — підбадьорив його майор.
— А що говорити? — наважився запитати Мукудорі. — Я вдома — от і все.
— Ні, любий, не все, — люб'язно заперечив американець. — І вдома, на рідній землі, треба довести — такий, на жаль, тепер час! — що ви — справжній син Ніппон і вболіваєте за розквіт країни.
— Великої Японії більше нема! — з гіркотою заявив Мукудорі.
— Так, поки що нема, — і собі «гірко» усміхнувся офіцер. — Але ж ви хочете, щоб вона була? — запитав.
— Звичайно, хочу…
— От ми й порозумілися, — потер долоні «вболівальник» за долю Японії. — Цього прагнемо й ми, ваші друзі, які тимчасово нібито окупували вашу землю. Буду з вами відвертим: ви нам повинні де в чому допомогти. Зокрема нас цікавить ваше перебування на Карафуто. Як ви туди потрапили, де розташовано табір для військовополонених, куди вас возили на роботу, скільки з вами там ще було японців?
На якусь мить Мукудорі, завагавшись, все ж почав розповідати.
Усе сказане ним майор занотовував у блокнот.
— Кажете, з Отомарі вас возили навіть в Сірітору?[200]
— Так, — відповів Мукудорі. — І навіть у Тойохару[201].
— Ну, і як — сподобався вам більшовицький полон? — пожартував майор.
— Полон як полон, — хитнув головою Мукудорі. — Неволя, а в ній, звісно, не солодко.
— Це правда.
Перш ніж знову почати розпитувати Мукудорі про те, що його, розвідника, цікавило, американець завів розмову про життя-буття в полоні.
— Ви такий худий, — «жалісливо» мовив майор. — Очевидно, більшовики змушували вас працювати день і ніч без відпочинку?
— Ні, працювали ми не більше, ніж треба, хоч, правда, немарно мовиться: позичена кішка мишей не дуже гарно ловить.
— Хе, я вас розумію, — підморгнув йому співбесідник. — Отже, тихий саботаж, «старання» про людське око, аби день до вечора.
— Майже що так.
Довідавшись, що Мукудорі, перебуваючи в полоні, вивчив російську мову, янкі зрадів.
— Ви той, хто нам так потрібен, — мовив він. — Кокікі-сан не помилився, зв'язавшись із вами. Я схвалюю цей вибір.
Вони ще з півгодини побесідували і на цьому закінчили.
Візит Мукудорі в Абасірі увінчався тим, що йому запропонували працювати в тамтешньому порту. Так він, за гріш продавши душу «вірним друзям» Японії, опинився в Абасірі. В його обов'язки входило налагоджувати контакти з тими, хто, як і він, недавно побував у Радянському Союзі. Пізніше, коли радянські торговельні й риболовецькі судна почали відвідувати японські порти, Мукудорі, враховуючи його знання російської мови, влаштували на відповідальнішу посаду — гідом-перекладачем.
[199] У цей порт восени 1946 року з Радянського Союзу прибули перші партії японських військовополонених.
[200] Так японці звали портові міста на Сахаліні — Корсаков і Макаров.
[201] Колишня японська назва міста Южно-Сахалінськ.