Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він так і сказав: «Мукудорі-сан» — ввічливе звертання за старшинством, вияв шаноби й поваги, хоч і був майор, мабуть-таки, набагато старший від нього.

Мукудорі сів. Тим часом Кокікі запобігливо підсунув американцю своє крісло.

— О'кей! — подякував янкі.

І, запаливши цигарку, притишеним голосом повів:

— У Майдзуру[199] мені вже доводилося стрічатися з репатріантами. Горьований народ, — поклавши ногу на ногу, з удаваною співчутливістю мовив. — Це ті, хто воював на континенті й після розгрому Квантунської армії потрапив до росіян у Сибір… Ну, та ви, наш друже, — з ніг до голови окинув він Мукудорі, — лиха скуштували ще більше. Подумати тільки: так довго бути на зайнятому росіянами острові! Де ж ви переховувалися, Мукудорі-сан, та що їли, бідолашний? — мовби й справді перейнявшись пережитою ним бідою, запитав.

Мукудорі розповів про своє колишнє пристановище — темну «лисячу нору», в якій жив; про підніжний харч — викинуті прибоєм краби, рибу, капусту-ламінарію, іншу морську живність, яку він збирав і їв, щоб не загинути з голоду.

Від тієї сумної згадки в нього по тілу побігли мурашки, і він раптово замовк.

— Я вас слухаю, друже. Говоріть далі, — підбадьорив його майор.

— А що говорити? — наважився запитати Мукудорі. — Я вдома — от і все.

— Ні, любий, не все, — люб'язно заперечив американець. — І вдома, на рідній землі, треба довести — такий, на жаль, тепер час! — що ви — справжній син Ніппон і вболіваєте за розквіт країни.

— Великої Японії більше нема! — з гіркотою заявив Мукудорі.

— Так, поки що нема, — і собі «гірко» усміхнувся офіцер. — Але ж ви хочете, щоб вона була? — запитав.

— Звичайно, хочу…

— От ми й порозумілися, — потер долоні «вболівальник» за долю Японії. — Цього прагнемо й ми, ваші друзі, які тимчасово нібито окупували вашу землю. Буду з вами відвертим: ви нам повинні де в чому допомогти. Зокрема нас цікавить ваше перебування на Карафуто. Як ви туди потрапили, де розташовано табір для військовополонених, куди вас возили на роботу, скільки з вами там ще було японців?

На якусь мить Мукудорі, завагавшись, все ж почав розповідати.

Усе сказане ним майор занотовував у блокнот.

— Кажете, з Отомарі вас возили навіть в Сірітору?[200]

— Так, — відповів Мукудорі. — І навіть у Тойохару[201].

— Ну, і як — сподобався вам більшовицький полон? — пожартував майор.

— Полон як полон, — хитнув головою Мукудорі. — Неволя, а в ній, звісно, не солодко.

— Це правда.

Перш ніж знову почати розпитувати Мукудорі про те, що його, розвідника, цікавило, американець завів розмову про життя-буття в полоні.

— Ви такий худий, — «жалісливо» мовив майор. — Очевидно, більшовики змушували вас працювати день і ніч без відпочинку?

— Ні, працювали ми не більше, ніж треба, хоч, правда, немарно мовиться: позичена кішка мишей не дуже гарно ловить.

— Хе, я вас розумію, — підморгнув йому співбесідник. — Отже, тихий саботаж, «старання» про людське око, аби день до вечора.

— Майже що так.

Довідавшись, що Мукудорі, перебуваючи в полоні, вивчив російську мову, янкі зрадів.

— Ви той, хто нам так потрібен, — мовив він. — Кокікі-сан не помилився, зв'язавшись із вами. Я схвалюю цей вибір.

Вони ще з півгодини побесідували і на цьому закінчили.

Візит Мукудорі в Абасірі увінчався тим, що йому запропонували працювати в тамтешньому порту. Так він, за гріш продавши душу «вірним друзям» Японії, опинився в Абасірі. В його обов'язки входило налагоджувати контакти з тими, хто, як і він, недавно побував у Радянському Союзі. Пізніше, коли радянські торговельні й риболовецькі судна почали відвідувати японські порти, Мукудорі, враховуючи його знання російської мови, влаштували на відповідальнішу посаду — гідом-перекладачем.

[199] У цей порт восени 1946 року з Радянського Союзу прибули перші партії японських військовополонених.

[200] Так японці звали портові міста на Сахаліні — Корсаков і Макаров.

[201] Колишня японська назва міста Южно-Сахалінськ.