Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Беріть і робіть з ними, що хочете. Прощавайте!

Я схилився над ящиком. Не встиг розгорнути сувій, як Василь зачинив за собою двері.

Я залишився наодинці з чужою долею.

Той, хто хоч раз надрукував літературні спроби й побачив на шпальтах газети своє ім'я, вже не може почувати і мислити, як раніше: увесь світ кортить йому втиснути у друковані літери.

О невідчепне марнолюбство! Немає від тебе рятунку навіть в океані… І я пожадливо накинувся на Василеві нотатки, міркуючи, як би їх краще використати у своєму творі.

Так, своєму, бо на співавторство, якби Гайовий навіть і запропонував його, я б не погодився. Не погодився хоча б тому, що замолоду вже виступав у співавторстві з однією молодою журналісткою.

Набрався я з нею біди! Скажімо, я писав фразу, а дівчина вперто переінакшувала її по-своєму. Крім сварок, нічого не виходило. Ось чому відтоді до всілякого співавторства у мене відраза, навіть панічний жах, якби навіть на нього зголосилася сама Агата Крісті.

Боже, що за почерк у Гайового! Якісь закарлючки: то дрібні, як макові зерна, то раптом непомірно великі літери, а слова, мов крига на скреслій річці, наповзають одне на одне.

Не день і не два просидів я над пузатим дерев'яним ящиком, що так несподівано мені дістався. Вільного часу в мене було вдосталь, і я таки розшифрував нотатки.

Один автор, випустивши книжку, зазначив: мовляв, він портрет людини створив з уяви. Мені не довелося вдаватись до «уяви», і я нічого не вигадував. Навіть прізвища. Як був Гайовий Василь Петрович, так ним і залишився.

На флоті його, правда, звали і Солоним, і Васьком да Гамою. Читач сам пересвідчиться, що я й тут дотримався майже протокольної точності.

Узявши за основу нотатки Василя Гайового, я спочатку випустив невелику повість «Буревісник» виходить у море», потім, підохочений читачами, ще одну — «Атол Туамако».

Кажуть, апетит прибуває з їжею — отож слідом за вже згаданими творами я виступив із трилогією «Експедиція «Гондвана» та повістю «Смерть в океані».

Саме собою постає питання: книга про Гайового чи книга Гайового? Як я вже зазначив, від себе я нічого не додав. Лише літературно опрацював начерки матроса, з яким мене звела доля.

Опрацювання нотаток звелося лише до виправлення граматичних помилок у тексті Василевих «манускриптів», пояснення деяких незрозумілих слів та морських термінів. А те, що я, відступивши від оригіналу рукопису, додавав від себе, викликало гнів у критики.

Так, рецензуючи одну з книжок про Гайового, критик присікався до речення: «Вітер зривав із хвиль солоні бризки, лишаючи на губах присмак ропи».

«У житті цього не може бути — не така вже то й ропа, морська водиця!» — глибокодумно зауважив він.

Критик, очевидно, не знає, що море і гірке, й солоне.

Але це — дрібниці. Гірше з іншим.

Якось я спитав у свого давнього знайомого письменника-гумориста Олега Чорногуза, чи пам'ятає він такого хлопця — Василя Гайового.

— Гайового? Стривай, так я ж із ним одного разу на моєму літературному вечорі зустрічався. Це той морячок, якого буря викинула на тропічний острів і він кілька днів жив на дереві з дивною назвою гумор і рассамала? — перепитав мене Олег Федорович.

— Еге ж, він.

— Ти, здається, під своїм прізвищем випустив його записки? Туамако, Гондвана, «Буревісник»…

— Випустив. Ну то й що?

— А те, друже, що можуть бути великі неприємності з УВВАПом — Українським відділенням Всесоюзного агентства авторських прав, — пояснив Чорногуз. — Василь Гайовий, мабуть же, живий-здоровий, а документально ти, я певен, домовленості на право друкування чужих рукописів не оформив.

Я зізнався, що й справді такої домовленості і юридичного документа не маю.

— Справи зовсім кепські, й тобі не позаздриш.

Після тієї розмови з нашим відомим гумористом я назавжди утратив спокій. А все-таки твір про Василя Гайового, як бачите, випустити зважився.

Недаром кажуть: чия відвага, того й перемога…

Мис Піцунда, 1982–1984 рр.