Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тополиний провулок, живопліт паркану, за яким, весело усміхаючись, стоять мрійноокі мальви. Батоги кручених паничів в'ються по щербатій стіні друкарні, заглядають у її закіптюжені вікна.

Зізнаюсь: пахощі «нічної доби» й друкарських фарб переслідують мене й нині, як когось, може, спогад про щастя.

Одного разу редактор наказав віднести в набір його передову статтю «Кукурудза — рушійна сила». Я й раніше виконував подібні завдання, носив редакторські передовиці про молодих поетів та ще молодших свинарів. Тепер ось ніс «творіння» про королеву полів.

Біля талера, оббитого цинком столу, стояв високий стрункий юнак. Він був, як молотобоєць, у фартусі. І взагалі нагадував сільського коваля, хоч паперовий капелюшок, що стягував йому скроні і був схожий на царську корону, з-під якої вибивався чуб, робив хлопця загадково-величним.

— Що там у вас? — запитав друкар.

— «Кукурудза — рушійна сила», — відповів я, простягаючи передовицю.

— Гаразд, перемелемо — борошно буде, — всміхнувся він білозубо.

То був, як мені пояснили дівчата-коректори, новий метранпаж, себто складальник, який верстає друкований набір.

Звали його Василь Гайовий, і хоч хлопець з вигляду — справжній богатир, все ж скидався на підлітка. Принаймні так на нього дивився я із своєї тодішньої післяуніверситетської височини.

У друкарню на Прозорівський я більше не ходив (на той час у нас в редакції працював кур'єр), а коли якось завітав, Гайового там уже не було. Всезнайки-коректори пояснили, що Василь вибився в люди й буцімто в якійсь республіканській газеті став репортером, а потім подався на Далекий Схід.

На моє запитання: «Чого?» — одна з дівчат, підморгнувши, мовила: «Полювати на нерпочок…»

— ?!

Найхимерніше те, що через рік-другий слідом за Гайовим вирушив туди і я.

Було це так. Я одержав завдання поїхати в Уссурійський край написати серію нарисів про наших земляків-переселенців.

Велична, зваблива далекосхідна земля — тайга, океан, гори. Вона зачарувала мене, і я не захотів вертатися до редакції. Влаштувавшись на звіробійну шхуну, подався в північні моря на моржовий промисел. Згодом став стерновим «Витязя», працював матросом на лісовозах.

Ще в школі захоплювавсь я поезією… Почали виходити мої перші збірки віршів, а я, окрилений морем, і не збирався вертатись додому. Павло Григорович Тичина в радіограмі до мене так і написав: «Завжди буде щасливим той, хто з океаном дружить». А мій редакційний однокашник Боря Олійник настійно інформував: «Приїзди, бо тебе тут уже всі забули. Вігвам спорожнів…»

Послухати б дружньої поради та й повернутися. Але я, впертюх, подався у протилежний бік — на Гавані.

Після Таїті, пам'ятаю, ми прийшли на Гавайські острови, точніше — в порт Гонолулу, що на острові Оаху. До речі, перекладачі роману Ірвінга Стоуна «Моряк у сідлі» Гонолулу чомусь називають островом («Наступного дня вранці, дрейфуючи, вони обігнули мис Діамантова Голова, й попереду як на долоні відкрився острів Гонолулу»).

Такого острова насправді немає, є порт і місто Гонолулу. Отож «Витязь» пришвартувався до берега.

Не встигли ми як слід роздивитися, що до чого, як із гучномовців оповістили: на острів котиться величезна хвиля — цунамі. Треба було негайно рубати кінці й виходити в море.

Ми поспіхом залишили Гонолулу.

Разом із нами відчалила й «Маріпоза», пасажирський лайнер, тезка відомої «Маріпози», на якій Джек Лондон у своєму славетному романі послав Мартіна їдена в Південні моря.

«Маріпоза» та ще крихітне дослідне суденце з нашої країни —«Буревісник», що вночі прибуло в порт і лагом стало до «Витязя», ішли тепер неподалік від нас, очікуючи цунамі.

Поштовху ми не відчули. Та коли повернулися до берега, стінка пірса на кілька метрів була залита водою.

— Гайовий! — почулося поруч на «Буревіснику». — Ти чого гав ловиш? Мерщій давай швартов.

— Гайовий?! — здивувався я.

Так, це був він, мій краянин, колишній друкар із тополиного провулка, а тільки такий засмаглий, такий чорний, — майже не схожий на себе.

— О, кукурудза — рушійна сила! — впізнавши мене, вигукнув хлопець, теж неабияк здивований. — Що ви тут робите? — запитав.

— Як бачиш, віддаю кінці, — пояснив, кінчаючи розмотувати манільську линву з кормової в'юшки.

— То ви теж матрос?