Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Змусив, крабова душа, відповісти Моніці, і я при ньому ж і написав. Краще б мене поглинула океанська безодня! — розпачливо вигукнув він.

— Що ти мелеш, Сашко? Отямся!

— Ну, подумай сам, да Гама, — шукаючи в мене співчуття й підтримки, мовив він далі.— Дівчина зовсім з глузду з'їхала.

— Що ж вона зробила, що ти аж кипиш од люті?

— Що? — перепитав Кук. — А ось що. Одержавши від мене радіограму та зрадівши, що я живий, підготувала «гідну» зустріч — найняла духовий оркестр портових пожежників, які гратимуть зустрічні марші й туш, коли я сходитиму з «Садка» на берег.

І, трохи заспокоївшись від тієї неприємної для нього згадки, по-змовницьки підморгнув і покликав мене на місток.

— Є для тебе, Васько, сюрприз, — загадково мовив.

Коли ми переступили поріг ходової рубки, Сашко голосно крикнув:

— Попка, починай!

І птах (я під стелею помітив знайому клітку) озвався:

Да Гама… Да Гама,

Наш тато — «Садко»,

А мама — Гондвана…

— Ой, Сашко, Сашко! — засміявся я. — Як ти мене розвеселив.

Вірш-нісенітниця, який щойно продекламувала мешканка ходової рубки — нова капітанова папуга, одного разу, коли ми з Куксою перепочивали, приснився мені на палубі «Садка». Я тоді розповів про це Сашку. Ось він і навчив тієї дурниці кмітливого птаха.

Сьогодні вночі наш «Садко» зніметься з якоря.

І скоро — рідний берег! Зустріч, якої ми так довго чекали.

З тих пір, як судно вийшло в плавання, здається, минула вічність. І погляд мій мимоволі звернений у душу: чи все я зробив сповна, зайве не змарнував часу, не розтринькав, на вітер не пустив сили? Чи не осоромив рідного краю, людей, які простелили мені дорогу в широкий світ?

Так, хоч зрідка, мабуть, повинен запитувати себе кожен.

Навіть той, хто вважає, що він уже схопив бога чи цапа за бороду.

ВІД АВТОРА

Так чи інакше надрукована книжка знаходить свого читача. Вона потрапляє йому до рук уже хоч би завдяки старанню книготорговців. Інша справа, чи твір той когось цікавить — пробуджує думку, хвилює, кличе на пошук.

Між іншим, про читацьку зацікавленість мріє кожен автор, і я не виняток.

На читацьких конференціях, та й просто в розмовах із шанувальниками творів про далекі морські мандри, особливо після виходу книжок «Експедиції «Гондвана», одні, скептично всміхаючись, кажуть: «Не треба нас дурити! Василь Гайовий, про якого ви пишете, всього-на-всього літературний вимисел. Вигадка бувалого моряка. А моряки, як відомо, великі жартівники й фантазери».

Інші твердять зовсім протилежне.

От я й вирішив покласти край усім цим суперечкам.

Із Василем Гайовим я стрічався тричі, хоч кожна з тих зустрічей була коротка, тому в мене не вистачає сміливості сказати, що ми з ним друзі і що я його добре знаю.

У житті все між собою переплетено, а наші дороги, перетнувшись, так замережилися, що я навіть не збагну: було те зі мною чи з кимось іншим. Втім, якщо цього не знає автор, то читач, звичайно, хоче знати…

Після навчання у вузі я влаштувався в молодіжну газету.

Редакція знаходилася в центрі міста, друкарня — на його околиці…