Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Начебто…

Після швартовки ми зійшлися, і Василь розповів про свою одіссею — спочатку в північних широтах, біля Курильських та Командорських островів, згодом — в Індійському океані…

Він багато й захоплено говорив про тих, із ким плавав. Я навіть у душі позаздрив: скільки в нього друзів! Особисто я в дружбі стриманий, і після того, як кілька «щирих» приятелів мене підвели, став ще перебірливішим.

— Ну, а ви чого в морі? — запитав Гайовий. — Вища освіта… кукурудза і тому подібне. Не те що я, трудар «гальюнний», — усміхнувшись, додав він.

Я давно помітив: його не можна зрозуміти — говорить він серйозно чи бере вас на глум, жартує. Те, що Василь був іронічний — свідчення гострого природного розуму, — не викликало сумніву. Але ж іронія й самоіронія — не одне й те саме. Якщо перша множить нам недругів, то друга є маскою, за яку ми часом ховаємо своє вразливе єство. На його слова я відповів щось недоладне про корисність мандрівок, особливо для молодого літератора.

— Гм… — стенув плечима Гайовий. — Ви що ж, гадаєте, помандрувавши, почнете писати геніально? — і так само дошкульно додав: — Мандрують, до речі, лише принци крові й ті, хто взагалі, як то кажуть, «без крова».

Я промовчав.

Так ми й не докінчили розмови — мене покликали на вахту. А вранці, коли я продер очі й піднявся на палубу, «Буревісника» вже не було. Він пішов у море.

Спливло чимало літ. За програмою Міжнародного геофізичного року наш «Витязь» вивчав Куросіо. Експедиція складалася з кількох суден, які працювали нарізно — біля філіппінських островів Лусону й Мін-данао.

Щоб поповнити запаси прісної води та свіжих продуктів, ми зайшли в Токіо. На другий день після вахти я з товаришами поїхав у столичний парк Юменосіма, на берег Токійської затоки.

Під величезним наметом там стоїть пам'ятник — тунцеловна шхуна «Фукурю-мару-5», той сумнозвісний «Щасливий дракон», який колись у районі Маршаллових островів потрапив під радіоактивний «сніг» і екіпаж його став жертвою термоядерного вибуху.

— Васю, ти? — раптом від подиву скрикнув я.

Матрос озирнувся.

— Поки що я…

Виявляється, судно, на якому плавав Гайовий, теж входило до нашої комплексної експедиції й працювало десь на північному заході від острова Лусон. Учора воно прийшло в Токіо і стало неподалік од «Витязя».

— Оце так зустріч! — обійняв я земляка.

Він неабияк змінився, його ледве можна було впізнати. Подорослішав, якщо не сказати гірше — постарів. Через усю щоку — це надавало обличчю суворості — вився глибокий шрам. На ліву ногу Василь помітно припадав.

— Бачу, ти побував у бувальцях, — обережно мовив я, коли ми верталися з екскурсії в порт.

— Було діло під Полтавою…

У морі експедиційні кораблі працювали понад три місяці, і через те начальник експедиції змилостивився: команди всіх кораблів уже кілька днів відпочивали на березі.

Щоразу, вирушаючи в місто, я заходив на «Буревісник» до Василя Гайового.

Завтра вранці його судно збиралося в море. Але напередодні Василь сам завітав до мене на «Витязь».

— Як казав мій товариш, — мовив він, — слухайте сюди! Нам повідомили, що ваш «Витязь» бере курс до рідного берега, а ми — знову на південь, у спеку. Хто-зна, коли ще зустрінемося. Я пригадав, ви, здається, друкували колись вірші та статейки, — затнувся він і за хвилю докінчив: — Ото я й подумав: чи не зацікавила б вас моя писанина?

Я насторожився: яка писанина? Якщо це літературні вправи, то я ситий ними по горло — у редакції кілька років довелося читати подібні «шедеври». Може, через них я й забіг аж на край світу…

— Ні, ні! — ніби вгадавши мої побоювання, замахав він рукою. — Це зовсім не белетристика. В літератори я не пнуся — там і без мене досить. Я хотів би показати вам нотатки, те, що прихватцем іноді викладав на папері — про бачене й пережите. Отож, якщо не заперечуєте, я принесу.

Що було робити? І я погодився. За якусь годину Василь повернувся.

— Ось, візьміть, — простяг він мені дерев'яний ящик. У тій «скрині» лежали всі його папери.

Я й раніше, як уже мовлено, чимало читав рукописів, але такий побачив уперше. Зошитів було так багато, що для них знадобився цей ящик з-під якогось іноземного краму. Та дивував не ящик, а самі зошити. Були вони справді дивні. Склеєні в довжину аркуші згорталися в сувій, як стародавні манускрипти й папіруси.

— Не лякайтеся, — усміхнувся Гайовий, — це один із моїх «закидонів». Їх у мене, як і в кожного з нас, безліч.

«Нічого собі!» — подумав я. Дивацтво на дивацтво не схоже. Василя ще сяк-так можна виправдати й зрозуміти, що він, скажімо, загартований моряк, боїться жаб. Про це він мені сам говорив. Та й що тут дивного? Я, наприклад, люблю поезію, а от білих віршів терпіти не можу! Теж «закидон», сказав би Гайовий. Але… але писати нотатки і скручувати їх у довжелезні, багатометрові папіруси… Такого я ще не бачив!