Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Головуючий на прес-конференції, представник радянського посольства в Австралії Євген Лук'янович. Будь ласка, Гордію Гордійовичу.

Капітан Г. Г. Величко. Йдучи у цей зал, де зібралися представники преси майже всіх континентів, ми, моряки «Садка», ніби передчували, що буде таке запитання. Тому, щоб не бути голослівними, взяли з собою вахтовий журнал «Садка» за період плавання, коли а підводними апаратами трапилося лихо.

Як ви, напевне, знаєте, вахтовий журнал — офіційний документ, куди занотовується все, що стосується плавання судна. Виправлення в журналі та записи заднім числом не робляться. Хто з вас хоче пересвідчитися в достовірності мною прочитаного й сказаного, може підійти сюди й побачити журнал на власні очі.

Ось ті записи. Вони, мені здається, проливають світло на причину загибелі «Оріона» та зникнення батискафа з чотирма акванавтами на борту.

Головуючий на прес-конференції, представник радянського посольства в Австралії Євген Лук'янович. Шановний адмірале, сер Д'Юк, а Вас просимо зачитати виписку з бортового журналу загиблого підводного апарата «Оріон» — запис, зроблений рукою одного з акванавтів за кілька хвилин до смерті.

Адмірал сер Д'Юк. З великим задоволенням зроблю це! Тим паче, що загинули мої люди.

«П'ятнадцять годин. Тридцять хвилин. Щось незрозуміле діється з донними буями… Занадто «ламані» стають гідроакустичні сигнали.

П'ятнадцять годин. Сорок п'ять хвилин. Океан сповнився шумом. Де й поділося його безгоміння. То тут, то там запрацювали загадкові акустичні маяки — вони повністю заглушили звукові імпульси придонних буїв. Вони нас заводять в оману! Ми просуваємось навмання. Всі навігаційні прилади вийшли з ладу.

…Удар! «Оріон» опинився у тисняві скель. Спробували дати задній хід — не вдалося: кам'яні лещата схопили мертвою хваткою. Самим звідси не вибратися. Пошуки, очевидно, почалися. Але запас повітря катастрофічно падає… Знесиленість, задуха. Хай буде проклятий той, хто злою рукою посіяв нещастя!

Аквалангісти з судна забезпечення не допоможуть, якщо навіть і розшукають «Оріон»: його треба піднімати, а батискаф не встигне підійти на поміч.

…Ми гинемо.

Звертаємося найперше до вас, шановний сер Д'Юк: друзі-акванавти, кого не злякає наша смерть, і вони вирушать на штурм океану, повинні врахувати все, що трапилося з «Орі…»

Ось і все, панове, що я, старий адмірал-гідрограф сер Д'Юк, хотів Вам прочитати. Дякую за увагу!

Кореспондент Бі-бі-сі (Лондон). Як ви гадаєте: не могли магнітну бурю наслати марсіани або інші інопланетяни зі своїх літаючих тарілок?

(Пожвавлення, сміх у залі).

Професор Гліб Семенович Горлач. Дайте спокій пришельцям з інших планет — вони не винні. Шкодять землянам — земляни, ті, хто прагне до світового панування, нехтуючи елементарним правилом співжиття з іншими народами.

Кореспондент в'єтнамського інформаційного агентства ВІА (Ханой). Шановний професоре, Ви б не могли конкретизувати своєї думки? Народи повинні знати, хто сіє чвари на землі, хто зазіхає на мир в усьому світі.

Головуючий на прес-конференції, представник радянського посольства в Австралії Євген Лук'янович. Відповісти на це запитання не тільки можна, а й треба, бо вберегти мир від загрози війни в наші дні — найважливіше. Слово надається командиру радянського батискафа, на який було вчинено піратський напад, Кімові Михайловичу Луніну.

Кім Михайлович підвівся. Він докладно розповів про те, як на нас напали. Згадав підводні об'єкти на схилах Заячої гори — «Мурена» й «Баракуда», острів Носі Мазава, скелю Голова Дракона, куди нас пізніше перевезли. Коротко зупинився на тому, як ми тікали з Носі Мазави, наосліп блукали в океані та жили в Незалежному Кораловому Королівстві на атолі Хібоко.

Його розповідь лише розпалила допитливість журналістів. Не встиг він сісти, як посипалися запитання.

Кореспондент «Ейшауїк» (Гонконг). Невдовзі після зникнення радянського батискафа уряд СРСР надіслав Ноту протесту нинішній адміністрації США з вимогою повернути екіпаж і захоплений підводний апарат, а винуватців злочину покарати. Звідки стало відомо, що радянський батискаф захопили американці?

Головуючий на прес-конференції, представник радянського посольства в Австралії Євген Лук'янович. Нота протесту, панове, — серйозна заява. Її посилають тоді, коли цілком упевнені в своїй правоті, коли та заява добре аргументована. Перш ніж вручити згадану Ноту, компетентними органами нашої країни було зібрано незаперечні докази про те, що розбійницька акція щодо мирного радянського підводного апарата у нейтральних водах вчинена вояччиною Сполучених Штатів Америки. Один із аргументів цього (речовий доказ) — підводне спорядження: акваланг, легкий водолазний костюм, які були на пілоті батискафа Данилі Гнатовичу Ярошенку, коли той, пожертвувавши своїм життям, без декомпресіювання випірнув із глибин океану і його, мертвого, знайшли пошукові загони експедиційних суден «Садка» та «Кашалота». Те спорядження, в яке був одягнутий радянський акванавт, — американського виробництва: на масці, балонах із повітряною сумішшю для дихання, ластах та водолазному костюмі — тавро: «Made in USA». Такими обладунками, як відомо, оснащені підводники військово-морських сил США. Втім — кореспонденти можуть підійти до столу й самі пересвідчитися: речові докази виказують адресу агресорів.

^{Чутливі прилади контролювали стан акванавтів.}

Кореспондент американського інформаційного агентства ЮПІ. У мене до містера Луніна два запитання. Перше. Ви впевнені, що господарі підводних об'єктів «Мурена» й «Баракуда» були не нафтовики компанії «Шелл», а ті, про кого ви говорите, тобто — посланці Пентагону? Друге. Як із вами поводилися мої необачні земляки? Ваше враження й думки з цього приводу?

Кім Михайлович Лунін. Як я вже сказав: нафтодобувачі буржуазних країн, звичайно ж, люди жадібні, але, мабуть, не так вишколені на звірствах, як ті, хто, готуючись до атомної війни, проводить злочинні експерименти на людях у глибинах океану й на далеких островах. Та й схожі ті експериментатори на нафтовиків, вибачте за порівняння, як я на кіноактора Бельмондо (сміх у залі).

Ви запитуєте, як ваші земляки з нами поводилися? Скажу, і це можуть підтвердити мої товариші, поводилися з нами Ваші земляки, пане кореспонденте, як гітлерівці з в'язнями у концентраційних таборах.

(Обурення в залі, вигуки: «Ганьба!»)

Я майже не пам'ятаю тих лихоліть, коли гітлерівці на землі сіяли смерть, — був малий. Але біль і горе, що обпекли серця, передаються з покоління в покоління.

Батько мій загинув улітку тисяча дев'ятсот сорок п'ятого на Курилах, звільняючи від загарбників радянський острів Шумшу. А ще навесні того року він добивав фашистську нечисть у Європі.