Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Паша Цвяхецький, — кожному подавши руку, називав себе невимушено й по-дружньому чорногорець. — Радий зустрічі, приятеліє. І сподіваюся, ви будете задоволені, якщо поїдете разом із нами.

Він звернувся до земляків, щось їм сказав, і ті хором відповіли:

— Гала! — що, як нам пояснили, означав цілковите схвалення й водночас захоплення та радість.

— Кулкул! — вигукнув Цвяхецький.

Дідусь, який мацав мою ногу, притьмом кинувся до кущів, де лежала частина принесених остров'янами пожитків. Витяг із кошика чотиригранний, майже порожистий обрубок дерева. Ударив у нього, як у бубон, паличкою, і всі знову закричали:

— Гала! Гала!

— Вітають вас, — задоволено посміхнувся чорногорець.

А тим часом дідуся з бубном оточило кілька молодих тубільців. Кожен у руках тримав щось, схоже на мініатюрний лук, з «тятивою» на вигинистих бамбукових скалках. Він звався по-їхньому генгонг.

Юнаки приклали інструмент до уст, «тятива» забриніла, розхлюпуючи ніжну-ніжну музику. І та музика, злившись із ритмічними ударами барабана, ставала ще прекраснішого.

Це була мелодія джунглів, голос самого океану — закличний, громовий і водночас ласкавий, заколисливий.

Жінки дружно дістали загорнуті в пальмове листя пучечки відвареного рису — кетіпат, кухлики, наповнені білими, пінистими вершками, приготовленими з дрібно натертих та змішаних із водою кокосових горіхів. Нарешті, круглобокі дерев'яні жбани з пальмовим туак, яким нас уже частував Барарата.

— Хто як, а з мене досить! — помітивши, що остров'янки розливають у кокосові черпаки сік, пошепки мовив Заєць.

— Чого ти їжачишся? — запитав я. — Може, вони і не збираються частувати.

Але таки частували. І вітали, як богів, — урочисто й пишно.

Розділ двадцять третій

БОГ ШІВА ТА ЙОГО ДРУЖИНА ДУРГА

— «Які тут тимчасові? Злазь! Ваш час увесь вийшов!».[98] Історичні слова, чи не так? — засміявся Альфред, хитро зиркнувши на мене.

Та й було чого сміятися! Паша Цвяхецький повідомив, що острів мого імені, на якому ми тимчасово жили, зветься Бунут, тобто Розлоге Дерево.

— Чи не бунут той гігант, на вершині якого лишився наш човен? — поцікавивсь я.

— Ні, братику, — пояснив чорногорець. — «Бунут» по-тутешньому «фікус». Їх багато росте на острові. Ваш же човен нечиста сила винесла на велетенську рассамалу.[99]

— А ми думали, Павлушо, суходіл цей безіменний, і нарекли його іменем нашого Василя, — пояснив Заєць.

— Розумієте, острів уже кілька століть тому хрещений, — відказав Цвяхецький.

— Отже, вивіску «Острів Василя Гайового» треба замінити.

— Навіщо, пане Зайцю? — здивувався чорногорець. — Нехай лишається подвійна назва: острів Бунут — Василя Гайового. Моє, до речі, прізвище теж було подвійне: Цвях-Цвяхецький. Та я його для зручності скоротив.

Зійшлися на тому, що лишили подвійну назву, як і радив схожий на Миклуху-Маклая чорногорець.

Отже, тубільці взяли нас у свої човни й повезли до себе на сусідній острів.

— Скажу не криючись: тут для геолога непочатий край роботи! — вигукнув Альфред, розглядаючи острів-вулкан зблизька.

Застиглі потоки магми лишили на його схилах звивисті сліди. Без жодного деревця, лисніючи проти сонця, вони нагадували неширокі чорні струмки, що починалися на вершині й стрімко спадали до океану. Та це й були струмки, але не живі — навік скам'янілі.

А далі, ярус за ярусом, ніби їм було тісно внизу, на гористому грунті,— в самісіньке небо пнулися чубаті дерева вічнозелених джунглів.

Урвища, гори, джунглі. Тільки вузька й видовжена смуга узбережжя, притиснута горами до води, яка мені нагадала Гагру, була місцем, де остров'яни могли зводити хижки.

Проворно й легко ковзаючи по хвилях, човни перетнули протоку, наближаючись до острова. На березі стояли люди — псі ті, хто не зміг переправитися на Бунут, щоб своїми очима глянути на «касманавтів».

[98] Рядки з поеми В. Маяковського «Добре!»

[99] Дерево з сімейства хамамелідових, у якого товстий стовбур і розкидиста крона. Росте в тропічних лісах Південно-Східної Азії, зокрема на островах Зондського архіпелагу.