Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І ось — уявіть картину! — ми стоїмо в човні: Кім Михайлович, Барарата, я на кормі, а спереду в носовій частині — Лота. Неначе три брати, засновники Києва — Кий, Щек, Хорив із своєю сестрою Либідь, — як їх ото зобразив скульптор у гранітній, встановленій на березі Дніпра композиції. Тільки одяг на нас не слов'янський та засмага густіша.

Чагарі внизу не переставали хитатися. Те хитання, мов хвилі, наближалося до нашого дерева. Потім запала тиша.

Напружуючи зір, вдивлялися ми в гущавину, прислухалися до шерхоту. Нічого не видно, нічого не чути — безгоміння.

Біля дерева з торчма поставленими рейками, по яких спускатимемо лакану, деінде кущилися чагарі, а далі, підковою розсунувши їх, в оточенні стрімких пальм біліла простора галява. Прямуючи до лагуни, ми по ній проходили кожного разу. Ніхто там нібито нічого не лишав. А це, на тобі, стоять якісь кошики, довкруг повтикано лозини.

— Ти часом по спускався туди, поки ми спали?

— Ні, Кіме Михайловичу, — відповів я.

— Тоді тим наче не зрозуміло.

Раптом кущі розсунулися і на галяву вибігли… Ви, мабуть, здогадалися, що то були тубільці. Так, чималий гурт тубільців.

У коротких натільних пов'язках, розтатуйовані з ніг до голови, вони, за чиїмось владним велінням, несподівано впали ниць. Полежавши так нерухомо, звелися на коліна. І, заломивши руки та звертаючись у бік нашої піднебесної домівки, навперебій загаласували:

— Касманавта!.. Касманавта!.. Касманавта!..

Вигукуючи отак, тубільці довели себе до самозабуття. Вони то падали ниць, то знову ставали на коліна і, мов за командою, повторювали одне й те ж.

Не інакше, вони нас мали за пришельців з інших планет, корабель яких змушений був сісти на їхньому острові, більше того — на дереві.

Було чого дивуватися!

Цікаво, а як би вчинили ви, коли б у вашому селі одного прекрасного дня на вербі чи то на груші, де мостять гнізда лелеки, раптом опинився невідь-чий і невідь-звідки велетень-човен? Мабуть би, відразу кинулися на пошту — дзвонити в редакцію районної газети, оповіщаючи світ про летючі блюдця.

Завжди легше осуджувати інших, ніж себе: чужі помилки ми бачимо краще.

— Касманавта!.. Касманавта… — долинало до нас знизу.

Звичайно, тубільці, коверкаючи слова, вигукували: «космонавти». Якщо сто років тому папуаси Нової Гвінеї, уздрівши Миклуху-Маклая, подумали, що він — людина з Місяця, то в наш час, навіть на віддалених островах, люди чули й знають (одні менше, інші — більше) про космічні кораблі та супутники, які часто літають і в них над головою.

— Я зараз із ними побалакаю, — мовив я, заносячи ногу на щабель драбини.

Але не встиг ступити й кроку, як галява спорожніла — остров'яни злякано кинулися врізнобіч, попід кущі.

Ми ждали. Проте на галяві ніхто вже не з'являвся… Потім уздовж стежки, що вела до лагуни, хитнулося гілля. І — стало тихо.

— Прокинься, фавне! — штовхнув я під бік Зайця. — Ти знаєш, хто до нас приходив?

— Хто?

— Люди.

— Да Гама, — презирливо глянув на мене геолог. — Хто з нас учора сп'янів: я чи ти? Що ти торочиш?

— А от і не торочу!

Я розповів йому про все, що сталося.

— Шедеврально! — піднесено сказав Альфред, причісуючи скуйовджену шевелюру. — Не прийшла гора до Магомета, то прийшов Магомет до гори.

— От вона й прийшла, — втрутився в розмову Кім Михайлович. — Тепер готуймося, друзі, до зустрічі — вогонь наш учора таки помітили…

Не гаючи часу, ми спустилися з дерева і знайомою стежкою майнули за тубільцями. Коли вийшли з гущавини, над лагуною побачили біле вітрило. Проворні руки остров'ян налягали на весла.

— Зустрілися. Аякже! — хмикнув Заєць. — Нас вони тільки й чекали.