Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чоловіки, жінки, діти… А яке, скажіть, видовище обходиться без хлопчиськ? От і зараз маленькі тубільці, щоб краще роздивитися та пересвідчитися, чи насправді човни вертаються з «касманавтами», вилізли аж на пальми.

— Гала! Гала! Гала! — загомоніла юрба, як тільки перший човен, у якому сидів Заєць, почав підпливати до берега.

— Тихше, не треба так кричати! — широким жестом руки зупинив їх геолог. — У мене й так од вітру лящить у вухах. Тихо! Знайте ж міру! Годі! — намагався він їх усмирити.

— Тиртха… тиртха… вітру… меру… баді! — ще дужче закричали тубільці, підхопивши та переінакшуючи сказані Зайцем слова.

Потім уже Цвяхецький пояснив, що «вітру» в тутешніх краях зветься небо. «Тиртха» — свята вода, над якою вчинене закляття; «меру» — нагода, жертовник, куди спускаються посмакувати дарів могутні боги. Нарешті, «баде» — ноші, на які кладуть небіжчика, вирушаючи з ним в останню путь — до вогню.

Все те, знайоме тубільцям із повсякдення, що вчулося тепер у Зайцевих словах, вони багатоголосо повторили. І, вирішивши, що з неба до них спустилися навіть не «касманавти», а боги (Заєць — один із них) та вимагають святої води й ношів, щоб, покропивши жертву, перенести її в пагоду на жертовник, — всі, як є, приголомшені впали на землю.

Отже, боги невблаганні — вони вимагають жертв! Отже, в першому човні сидить сам всемогутній Шіва, за ним, в інших, пливуть Ішвар, Вішу, Брахма, богиня смерті й дружина Шіви — довгокоса Дурга (Зайця вони, безперечно, уявили верховним богом Шівою, а Лоту — його дружиною Дургою).

— Шіва! Шіва! — розпачливо пронизало тисну.

Я глянув на берег, туди, де лежали повалені страхом люди. Один із нещасних, у якого, мабуть, не витримали нерви, підвівся і, заломивши руки, в нестямі викрикував ім'я могутнього бога.

Дивак і всі вони диваки! Бо якщо вже вірити в Шіву, то треба знати, що трон його неодмінно з лотоса. А наш Заєць, «Шіва», сидів, як курка, на дерев'яній жердині. Недарма кажуть: у страха великі очі.

Праворуч косогором до берега спускалася якась процесія. Шестеро напівголих тубільців, узявшись за вичовгані до блиску рукояті, несли схожий на покладений боком газетний кіоск паланкін. Той ящик-поміст, для сидіння й лежання, був гарно вирізьблений і розцяцькований в оранжевий, блакитний та червоний кольори. Зверху на ньому, майже торкаючись землі, висіли гірлянди хібіскусів та інших квітів.

Шестеро тубільців несли до берега володаря Незалежного Коралового Королівства атола Хібоко[100] — підтоптаного, астматичного товстуна на ймення Ефо-Аліандро, що мав велемовний титул: Верховний Суддя, Покровитель пісень і Північних турнірів, Головний поштар, Начальник радіостанції та Власник Бакалійної крамниці, Його Величність Володар Незалежного Коралового Королівства атола Хібоко Ефо-Аліандро, що в перекладі з тубільної означає: Ніч.

Попереду й позаду королівського паланкіна йшли тубільці.

Сталося так, що того дня Ефо (будемо називати володаря Хібоко скорочено) занедужав; Гонконгський грип, що його він підхопив серед простого народу — на кокосовій плантації, яку Ефо напередодні оглядав, не дав йому змоги разом зі своїми підлеглими вирушити на острів Бунут, щоб подивитися на пришельців з інших планет, тобто — на нас.

Проте допитливість підняла володаря з ліжка. І ось його несуть до берега, куди, повідомили гінці, от-от із Бунуту мають прибути човни.

Гнаний панікою остров'янин, який викрикував ім'я Шіви, помітивши процесію, що вже спускалася з пригірка, скочив і щодуху помчав угору. За кілька кроків до «будки» Його Величності паланкіна впав, показуючи на човни та не перестаючи викрикувати ім'я Шіви.

Ефо відхилив правицею бокову занавіску-циновку, яка захищала його від сонця. Глянув на човни, на берег, де лежали нерухомо люди і, мов барило, викотився з кабіни паланкіна, впав, плазуючи по землі. Нарешті зупинився.

— Шіва! Шіва! — побожно шепотіли його уста.

Ті, що несли володаря, теж кинулися на землю. Лежали, не підводячи голови.

Ми розуміли: треба щось робити, аби розвіяти морок і вивести людей із тієї скрути.

— Пашо, — звернувшись до Цвяхецького, що сидів поруч зі мною в човні, мовив я: — Скажи що-небудь, допоможи їм, будь ласка.

— Гаразд, — погодився він.

Я, звичайно, переповідаю своїми словами виголошену чорногорцем промову, який говорив не по-нашому.

Отож повільно підвівшись із лави (він усе робив, помітив я, не кваплячись), як і того разу, на Бунуті, Паша спокійно обсмикнув натільну пов'язку, погладив кучеряву бороду і, щоб чули всі, голосно мовив:

— Громадяни! Облиште ви оті свої містичні витребеньки та послухайте, що скажу вам я, Павло Цвяхецький. Цей «Шіва», — він показав пальцем на Зайця, — такий же бог, як я Батара Сур'я,[101] Ви знаєте, Батара Сур'я сидить на високому, витесаному з каменю троні, а я — бачите, бачите! — намагався він підняти з землі наляканих тубільців, — я сиджу на бамбучині, як і отой русявий незнайомець, якого ви ототожнили з нашим сонцеликим Шівою.

Слова чорногорця на людей подіяли — навіть Ефо звівся на ноги.

— Ти, мабуть, сільський чаклун, — висловив я своє захоплення.

— Помиляєшся, братику, — назвав мене ласкаво Паша. — Я — радист радіостанції Його Величності. На острові є така, хоч і невеличка. Інколи ми зв'язуємося з Канберрою та Фрімантлом,[102] а то, здебільшого, лише приймаємо повідомлення.

Те, що на цьому атолі була радіостанція, мене не здивувало — радіо зараз є всюди. Я радів, я був просто щасливий, що наша, ще недавно примарна надія зв'язатися з цивілізованим світом і повідомити про себе, тепер виростала, ставала реальною.

Розділ двадцять четвертий

ЖИТТЯ-БУТТЯ

[100] Прізвища деяких тубільців та координати атола на кілька градусів змінено (прим. авт.).

[101] На островах Зондського архіпелагу — бог Сонця.

[102] Міста в Австралії.