Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми з високості спостерігали за цією урочистою процесією. Б'ючи поклони, тубільці щось схвильовано вигукували. Перед кожним лежали в'язки бананів, папайя, грона кокосових горіхів. Це були, як ми здогадалися, дари, принесені остров'янами спеціально для пас.

Поклони… Незрозумілі вигуки… Благання-моління.

Так тривало не довго. Усе враз перемінилося, і люди на галяві ніби завмерли. Як упали обличчям до землі, так і лежали, не підводячись.

Що таке?

І тут ми все зрозуміли. Позад них під кущами, де не візьмись, з'явився Альфред Заєць. Він стояв, широко розвівши руки — як маг або гіпнотизер, що демонструє своє вміння.

— Він щось їм говорить, — прислухавшись, сказав я.

— А таки правда, — відповів Кім Михайлович. — Послухаємо.

Промова Зайця була блискуча.

— Друзі! — говорив він. — Підведіться та гляньте на мене: хіба я схожий на космонавта? Такі ж голодранці, як я, і мої товариші — он вони вгорі, на дереві,— тицьнув він пальцем на верховіття. — Космонавти… Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом; цей його регіт, мабуть, і нагнав на людей панічного жаху. — Та встаньте ж мерщій, кажу я вам. Ну, тип за люди? Чи ви мене це розумійте?

Тубільці немов прилипли до галяви. Мовчання. Тиша.

— Ну, гаразд! — із прохального на суворий тон перейшов Заєць. — Бачу, а вами каші не звариш. Підйом! — прогримів віл.

Один тубілець — високий, з густою, як у Миклухи-Маклая, бородою — підвівся. Не поспішаючи, спокійно поправив натільну пов'язку, струсив із грудей пісок. І, почісуючи потилицю, майже зрозумілою нашою мовою сказав:

— Чого ти кричиш, як переляканий?!

Тепер злякався, бачили ми, Заєць. Од несподіванки він якось смішно втяг голову в плечі, зіщулився, став схожим на безпорадне кошеня.

— Ви… ви… Ти… ви… — вибивали дикунський танок його зуби. — Ви що — наш земляк?

— Я — чорногорець, із Югославії,— відповів дивний тубілець. — Власне, мої батьки звідти. А сам я, Павло Цвяхецький, народився вже тут, на Хібоко. А ви… ви чого на дереві? Хіба ви не з космосу? — здивовано запитав.

— Ні,— досі ще тремтячи, пояснив Заєць. — Ми з океану, з води. Ну, та це довга історія… Будьмо знайомі — Заєць! — і Альфред простяг Павлові Цвяхецькому руку.

— Гора з горою не сходиться, говорив мій татусь (він, до речі, поляк, знав непогано вашу мову і мене навчив, а мати — чорногорка), — так само спокійно мовив тубільний слов'янин. — Кала-мула-була! — з присвистом гукнув він, звертаючись до тих, хто лежав, припавши обличчям до землі.

Люди підвелися.

— Кала-мула-була, — зачувши той клич, повторив я. — Ну, не чудо в решеті? І взагалі, що все це означає?

— Помовч, да Гама! — перебив Кім Михайлович. — Тут таке починається…

Він скочив на гіллясту приступку й поліз по драбині вниз. Не роздумуючи, я майнув слідом за ним.

— Не спішила дуже сильно, Васка-Кваска. Ми — теж, — озвалася Лота, пропускаючи поперед себе Барарату.

Кущами пробралися до галяви. Заєць стояв, оточений натовпом. Десятки рук простягали йому банани, жовті, схожі на невеличкі гарбузи, фрукти. Він упивався у них зубами, намагався відкусити якнайбільший шмат. А чорногорець, ставши осторонь, лише усміхався.

— Їж, братику, їж! — і передавав йому, взявши з рук у своїх земляків, фрукти.

Наш прихід викликав серед тубільців страшенне захоплення і, як мовиться в таких випадках, бурхливі оплески. Остров'яни, пританцьовуючи, щось вигукували, плескали в долоні, кожен старався до нас хоч доторкнутися.

Один сивобородий тубілець, помацавши мою надкушену акулою ногу, впав навколішки і не своїм голосом заволав:

— Касманавта!.. Касманавта! Раксаса![97] Нам також, як і Альфреду, простягли фрукти, горіхи, жбани з кокосовим молоком.

Мені дісталася папайя, золотобока тропічна диня, яка, до речі, росте на дереві,— солодкувата і дуже смачна.

Щоб не образити господарів острова, я її надкусив і припав до чергових дарів — манго, бананів, копри. Бо цей тубільний церемоніал, за яким пришельцю подаються фрукти, мабуть, відповідав нашому степовому звичаю, коли гостям підносять хліб-сіль. Щоправда, у нас хліб-сіль підносять на рушникові, яких немає в тубільців.

[97] На деяких островах Боннського архіпелагу так зветься велетень, який нібито чатує вхід до небесної брами.