Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Рано маланці,[96] — сказав він.

Я вже пізніше довідався, що та біла вода, як називав пальмовий сік Барарата, на сусідніх островах зветься «тодді». Вона не лише втамовує спрагу, а й збуджує та додає сил, як лимонник або женьшень.

Затягли нашої, степової пісні, а потім Лота й Барарата — своєї, сумовитої.

Ми співали про степ широкий, про річку Ятрань, що круто в'ється. Пісня та, мов на крилах, перенесла нас у рідний край…

Палало, розгораючись, багаття. Я дивився на вогонь, перед яким відступала темрява, й на душі ставало світло. Ніби язичник, я був заворожений вогнем, обожнював його.

Лота й Барарата змовкли. У їхній пісні раз у раз повторювалося «афо», тобто — вогонь. Отже, й вони складали йому гімн.

Вогонь зігріває й горне людей одне до одного, думалося мені. Тепло, щойно видобуте ось цим простим, неграмотним остров'янином — Бараратою, видобуте примітивним, дідівським способом, — дорожче за всю вогняну енергію розщепленого грамотіями атома, якою палії війни збираються спопелити світ. І в мені прокинулася ще більша, непереборна жадоба жити, жити! Прагнення віддати все до останку, аби тільки перепинити дорогу атомній напасті.

Зорі, прокреслюючи у високості слід, гасли й падали над лагуною, мов переспілі яблука. Зітхали, обціловуючи берег, хвилі. Скрикував спросоння потривожений кимось птах; дурманливо пахли квіти.

Ніч була лагідна, тиха. Мені снилася мама й весілля в нашому селі. Ніби одружувався дядько Плис. На вигоні, за ставком, наче в ніч на Івана Купала, палили багаття. З кокосових горіхів пили сік, співали пісень. А Заєць — як він опинився в нашому Очеретяному? — танцював гопака.

Воістину — сни віддзеркалюють, переінакшивши все те, що з нами насправді буває.

Розділ двадцять другий

«ІНОПЛАНЕТЯНИ»

Лагідна ніч. Щасливі сни…. Відколи з нами скоїлася біда, сни райдужні до мене приходять рідко. Майнуть мимохідь, лише стривоживши душу, — і знову якась набридлива мішанина сумних видінь. Інколи а прокидаюся серед ночі або над ранок. І, скільки не силкуюся, перевертаючись із боку на бік, заснути не можу. Невже я старію? В моєму віці про це говорити смішно.

Цього разу я теж пробудився рано — небо на сході лише почало жевріти. Потім воно враз спалахнуло — й довкола розлилося світло.

Друзі спали. Заєць — аж на денці, згорнувшись калачиком під лавою лакани.

Скоро всі прокинуться. Ми спустимо човен на землю, волоком перетягнемо його до води, і — прощавай, острів, гм… Василя Гайового! — думав я, спостерігаючи, як невидимі пальці морського бризу перебирають трепетне листя пальм.

Внизу під деревами стояла первісна тиша.

От Заєць, ну й чудило! — посміхнувсь я, згадавши вчорашній вечір, коли Альфред припустився з Лотою в танок і затіяв сварку, що я хотів теж із нею потанцювати.

Раптом кущі хитнулися. Гілка за гілкою, далі й далі, ніби по листю пройшовся вітер і воно вкрилося гойдливими брижами. Зашаруділо щось, хруснуло. Знову, як тоді серед океану, коли погасло сузір'я Великої Ведмедиці і я зчинив галас, тремтячи, тихо мовив:

— Кіме Михайловичу, прокиньтеся.

— Заєць — ти? — не зрозумів він, хто до нього звертається.

— Ні, це я, Васько, — сказав уже голосніше.

— Горе мені з вами! — обурився командир. — Той бешкетує звечора, цей — зранку. Ти даси мені поспати?

— Там щось… ходить.

— Подібні привиди з'являлися уже перед тобою, да Гама, на тубільному кладовищі Носі Мазави, коли ми збиралися піднімати лакану. Невже на ньому човні, як і твердить Альфред, справді якесь закляття? Як тільки починаємо з ним вовтузитись, тут тобі й привиди!

— На жаль, цього разу не привиди.

Та Кім Михайлович і сам переконався в цьому. Нашорошивши вуха, він вслухався в досвітню тишу, яку, ніби сріблясті голки, то тут, то там раз у раз прошивали тоненькі пташині голоси.

— А й правда — хтось ходить.

— Що ж нам робити? Може, спуститися?

— Зачекаємо.

Крім Зайця, прокинулися всі — баламут міцно спав.

[96] Біла вода (мальгаш.).