Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А нічого, — похмуро відповів Альфред. — Сказав, щоб вибачив, бо мені, мовляв, саме нема коли…

— Ти добре його відшив. Бо то вже не товариш, не друг — хто, засліплений удачею, забуває друзів. Уявляю пихатість того скороспеченого кандидата наук, коли він стане доктором!

— Цур йому! — махнув рукою Заєць.

— Авжеж. Нехай перебирає листочки в лавровому вінку, що прикрашає його голову. Перебирає й тішиться думкою про свою геніальність.

Розуміючи, що так чи інакше доведеться залишати названий моїм іменем острів, ми почали ладнатися в дорогу.

…Людина — всесильна. Вона багато чого може зробити, якщо забажає. Та для звершень, крім бажання, потрібне ще й здоров'я — фізичний гарт, сила. Ні в мене, ні в моїх товаришів сили тої, на жаль, зараз не було — плавання зжерло.

— Яка ти худа, Васка-Кваска, — розглядаючи мої висохлі руки, зітхала Лота. — Треба їсти багато-багато.

Ніхто з нас навіть не здогадувався, що Лота така вигадлива куховарка.

— От би мені таку дружину! — наминаючи приготовлений тубілкою обід, прицмокував язиком Заєць. — Ну, так смачно, ніби вона вчилася в кулінарному технікумі.

— Якщо ти, Альфреде, великий гурман,[93] — сказав я, — і дуже вболіваєш про власний шлунок, то, вернувшись додому, неодмінно знайдемо тобі дружину-кулінара. Я буду сватом!

— Сватові перша чарка. І — перша палка, — докинув Альфред.

— Битимеш мене, коли дружина не догодить. Але я вірю — ми знайдемо випускницю кулінарного технікуму, в якої диплом із відзнакою.

— Аби-то, — мовив геолог замріяно.

— Не журися — все буде гаразд. Я ще потанцюю на твоєму кулінарному весіллі,— згадавши, що Заєць недавно патякав про Наталку й про мене, віддячив йому дошкульною реплікою. Ще один характерний для моєї вдачі штрих: я ніколи нічого не забуваю. Ні добра, яке мені зробили, ні зла. І — на добро відповідаю добром, а… Я не злий, не злопам'ятний, проте образ не забуваю.

Наташа, розкусивши цю особливість моєї вдачі, говорила:

— У тебе, Васильку, пам'ятливість, як у слоненяти, якого один чоловік побив… Минули літа, слоненя підросло, набралося сил. І, уздрівши свого кривдника, згадало йому наругу — й так турсонуло хоботом, що той з переляку ледве накивав п'ятами.

— Я сам ніколи нікого не кривджу, то нехай не чіпають і мене.

— Атож, — відповіла Наташа. — Але своїм язиком інколи зачіпаєш і ти.

Щоранку Лота прокидається вдосвіта і, як дбайлива господиня, порається на «кухні». Поки ми спимо, дівчина, схилившись на кормі над сидінням, де лежать принесені нами фрукти, готує сніданок.

Виявляється, лише з копри можна приготувати безліч страв: смачний мус, деруни, салат, крем-брюле, форшмак, пампушки. А з дрібно покришеними бананами та з кокосовим молоком та ж таки копра заміняє десерт.

— Хлопчики! — навчившись трохи говорити по-нашому, гукає куховарка. — Роззувайте своя оча. Кушайла, кушайла будемо.

Альфред першим сідає до «столу» — за широку лаву посеред лакани.

— Смакота! — наминаючи кокосовий фаршмак, вихваляє він. — Антрекот Антрекотович, красуне, тобі в підметки не годиться.

— Що є — Антрекот Антрекотович?

— О, то є,— облизуючи масні від почавленої копри губи, говорить він, — один хитромудрий чоловік.

— Везо?[94]

— Не розумію, — глянув на мене Заєць.

— Лота запитує, чи не моряк той чоловік, про якого ти говориш, — пояснюю йому.

— О, так, везо, везо! — притакує Альфред. — Везо, якому ніколи ні в чому не возе, — сміючись, додає він.

Минуло небагато часу, і на Лотиних харчах ми окріпли.

[93] Людина, яка розуміється на стравах і надає їм неабиякого значення.

[94] «Везо», як і «мпіве», по-мальгашськи означає «моряк».