Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але й там ми довго не затрималися. Я став лісником у Карасині97, неподалік від Маневичів. Ядешко обійняв посаду керуючого місцевою лісопилкою.

Карасин

Від Маневичів до Карасіна — понад двадцять кілометрів на північний захід. Приблизно на середині маршруту починаються величезні ліси та болота, що з’єднують Полісся з Волинню.

Карасин — це велике українське село, розташоване серед лісів, боліт і непрохідних трясовин. До найвизначніших будівель села належать католицька церква, православна церква та український поліцейський відділок.

Пост у Карасині був останнім, найвіддаленішим форпостом німецької влади перед дикими лісами та болотами Полісся. Поліцейські, з якими я незабаром познайомився, все ще почувалися тут дуже впевнено. Лише пізніше сміливі рейди радянських партизанів підірвали їхню рішучість.

На околиці села, поруч із старовинною церквою та невеликим палацом, розкинувся старий парк зі штучним ставком посередині. Старий палац давно вже втратив свою колишню велич, але його розкіш, як і раніше, зачаровувала, різко контрастуючи із сільським пейзажем Карасіна. Найчарівнішою особливістю парку були багатовікові дерева та добре збережені алеї з жасмину та троянд.

Тут, у цьому старовинному палаці, сповненому ніш, залів, горищ і темних підвалів, ми з Ядешкою й оселилися. Половина кімнат якимось чином витримала натиск часу та місцевих вандалів. Всупереч легенді — хоча ми іноді й очікували візитів колишніх власників із потойбічного світу, що, як кажуть, досить часто трапляється в старих замках, — нас ніщо не лякало; старі підлоги не скрипіли, віконниці не грюкали, і вночі не лунали моторошні смішки та стогони. Палац був однаковим вдень і вночі: тихим, сумним, пронизаним гіркою меланхолією.

У серпні 1942 року я очолив лісове управління в Карасині. Воно охоплювало десять тисяч гектарів лісу та шість великих озер. Контроль та управління таким великим лісовим масивом були пов’язані з численними труднощами. Адміністративний персонал складався з лісничого, роз’їзного лісничого, начальника складу та шести єгерів.

Усі єгері, чоловіки, значно старші за мене, були українцями. Різниця у віці, їхня недовірливість та національні упередження не сприяли зближенню. Я відразу відчув, що єгері позитивно сприймуть наявність старшого за віком начальника, і, звісно ж, українця.

Однак якимось чином так вийшло, що за дуже короткий час мені вдалося завоювати їхню прихильність, і до кінця моєї роботи в Карасині ми жили в найкращих стосунках.

Як тільки були завершені всі формальності, пов’язані з поселенням та передачею лісових угідь, я почав досліджувати своє господарство, яке перебувало під моїм опікунством. Я почав із найвіддаленіших, диких куточків, дотримуючись вказівок мовчазних єгерів. Ймовірно, вони очікували, що мій швидкоплинний ентузіазм швидко згасне і що я відвідуватиму ліс, як і мій попередник, лише раз на рік. Однак я систематично, день за днем, обходив усю територію. Я бував усюди, прагнучи побачити все. Незабаром я пересувався лісом з такою ж легкістю, ніби прожив там багато років.

Не встиг я влитися в місцеве життя, як настала осінь. Саме тоді почали ходити наполегливі чутки про те, що в лісах Карасіна переховуються якісь «жидівські банди»; такий вислів використовували місцеві поліцейські, які вважали мене «своїм» і не приховували від мене своїх настроїв.

Те саме повторив мені місцевий священик Нестерович, з яким я мешкав по сусідству. Він потайки зізнався мені, що про це йому повідомили поліцейські, які через своїх пособників знають усі подробиці життя села та околиць.

Удавши, що я стурбований, я уважно вислухав його застереження та поради не заходити глибше в ліс. Поліцейські зобов’язали мене негайно повідомляти їм, якщо я натраплю на щось підозріле.

Я вирішив з’ясувати, скільки правди є в цих чутках, що наполегливо поширюються. Коли я поділився своїми намірами з лісниками Мельником і Карпенком, вони почали гаряче відмовляти мене.

«Війна триває, невідомо, який диявол зараз сидить на болотах», — переконував Карпенко.

«А навіть якщо вони там і є, яке нам діло?» — підтримав його Мельник. — «Нехай сидять! А якщо що, ми нічого не знаємо...»

Незважаючи на це, я не здався. Ми розпочали обстеження з найвіддаленіших місць, оточених болотами. Ми блукали майже весь день, але нічого цікавого не знайшли. У наступні дні ми також систематично прочісували територію лісництва.

Одного разу, йдучи на чолі лісників, я зупинився на узліссі молодого лісу. Мене змусила задуматися велика кількість свіжих кротових нір. Купки сіруватого піску були розкидані в радіусі кількох десятків метрів.

Це мене здивувало. На заболоченому ґрунті кротові нори — скоріше рідкість, а тут, тим часом, ціла їхня колонія!

Я розгреб одну купку. Під нею виявилася земля з пучком вересу. Ніде я не зміг знайти характерного отвору, який кріт залишає в центрі свого житла. З наступними «кротовими норами» повторилася та сама історія. Ніде ні сліду крота. Єгері вголос дивувалися з приводу цього природного явища.

«Мені здається, що це не кроти», — сказав я. — «Подивіться, усі горбки однакові. Виглядають так, ніби їх хтось насипав однією міркою...»

Ми почали обшукувати гай. У невеликій групі маленьких сосен я помітив явну нерівність землі. Верес, який рідко росте в цьому густому гаї, тут був пожовклим і зів’ялим. Я потягнув за пучок стебел. Краєм ока я помітив, що єгері повільно відступають за сусідні сосни. А раптом це вибухне?

Воно піддалося з дивовижною легкістю і... оголило рівно зрізаний дерн. Просто горбок був покритий дерном. Під ним я натрапив на тонкий шар землі, потім на солому, а під нею на... картоплю. Це був солідний, добре захищений картопляний курган.

Запас був досить великим. Ми припустили, що хтось зберігав там близько двадцяти центнерів цього овоча.

Ми почали міркувати, що робити з цим скарбом. Ми не сумнівалися, що картопля належала тим, кого ми так старанно шукали. Чи варто чекати на них зараз? Вони могли прибути через годину, а могли й через два місяці! Схованка була надійно захищена. Це чітко вказувало на те, що її власники мали намір перезимувати тут. Ми вирішили не чіпати накопичене багатство. Ми знову ретельно засипали картоплю землею. Лише дорогою додому єгері зізналися, що вони кілька разів стикалися з озброєними людьми. У них були свої причини зберігати цю таємницю в секреті.

«Тоді б почалися розшуки та перестрілки. Це стане справді небезпечним. Краще не зв’язуватися з цими людьми», — сказали вони.

Я повністю погодився з ними, але з інших причин.

«Ви маєте рацію, краще їх не турбувати. Поліція організує рейд, який або увінчається успіхом, або провалиться, а ми залишимося тут», — підтвердив я їхні побоювання.

Отже, чутки підтвердилися. Але я досі не знав, хто ці лісові люди: євреї, які рятують собі життя, чи радянські партизани?

[97] Karasin, нині село в Маневичському районі Волинської області України — примітка перекладача