Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я у відповідь розсміявся, і більше на цю тему ми не розмовляли.

Події розвивалися стрімко. Кожна поїздка фермера до міста піднімала йому настрій, а до мене доходили звістки про хмари, що згущувалися над західним кордоном. Про війну говорили дедалі частіше, і я дивувався, що не тільки не знаходив у пресі підтвердження цього, але, навпаки, усі офіційні повідомлення рішуче спростовували такі чутки. 22 червня 1941 року мене розбудили на світанку вибухи.

Я вибіг із сараю. На вулиці ще було сіро. Мені здалося, що за Млиновим, де розташовувався радянський військовий аеродром, вивергнувся вулкан, що вивергав вогонь і лаву. Крізь гуркіт і метушню чітко пробивався судорожний рев літаків, що пікірували.

Німці розпочали війну з Радянським Союзом своїм перевіреним способом: раптово, за допомогою паралізуючого удару. Аеродром під Млиновим був одним із найважливіших стратегічних пунктів радянської лінії оборони, тому на нього зосередилися перші удари Люфтваффе90. Те саме відбувалося в цей момент у Луцьку, який знаходився від села приблизно за тридцять кілометрів. Незважаючи на це, звуки бомбардування долинали до нас.

Я усвідомлював, що війна може змінити моє становище, але що це буде не та зміна, про яку я мріяв. Я не пов’язував свої особисті переживання зі ставленням до Країни Рад. Якщо у мене й були упередження, то не щодо влади, не щодо ладу, який нас, селян, міг лише поставити на ноги, а щодо конкретних методів.

Я всім серцем ненавидів гітлерівців, що насувалися. Саме вони зруйнували мою країну та мої найпрекрасніші мрії. Тепер з кожною хвилиною в мені танули образи — навіть на тих радянських людей, від яких я постраждав. На горизонті з’являвся новий, спільний ворог. Ненависть до нього об’єднувала й змушувала забути про сумні переживання.

Можливо, саме тому я відчував глибоку огиду до свого господаря Петра Кваше, який так багато завдячував радянській владі, а тепер, охоплений божевіллям націоналізму, стояв на порозі своєї хатини і при кожному звуці вибуху благочестиво хрестився, бурмочучи при цьому під ніс:

«Слава Богу, слава Богу...»

Коли околицями прокотилися перші німецькі загони, я повернувся додому, у Пшебраже. Після кількох днів відпочинку я знову вирушив на пошуки роботи. Насамперед я попрямував до лісництва Ківерців, де зустрів багато знайомих. Інженер Чарчун направив мене на роботу до лісничого будинку, розташованого між Ківерцями та Луцьком, у селі Юлана91.

Я оселився там разом зі своїм колегою, Ядешкою, у занедбаному лісництві. У серпні 1941 року до нас приєднався ще й інженер Кароль Бернолак. У нього була родина в Ківерцях, і він там працював, але влітку 1941 року його допомога в роботі стала для нас незамінною.

Від лісництва Юлана до Луцька було всього сім кілометрів. У той час через Луцьк проходили колони радянських військовополонених. З ними поводилися нелюдяно, порушуючи всі міжнародні конвенції, і вони тікали при кожній нагоді.

Восени 1941 року я зустрів неподалік від лісництва трьох виснажених людей, одягнених у лахміття радянських уніформ. Вони дивилися на мене з недовірою, вагаючись, чи не сховатися від мого погляду. Вони вважали за краще зустрітися з однією людиною, ніж з усім селом, де легше знайти якогось шпигуна чи донощика. Зустріч була несподіваною.

Здогадавшись, хто вони, я крикнув, що я лісник і з мого боку їм нічого не загрожує. Вони трохи заспокоїлися й підійшли ближче. Мої припущення виявилися правильними. Коли я привів їх до будинку й нагодував, вони почали розповідати про свою втечу, про жахливі умови, в яких їх везли на захід.

Їм вдалося втекти вже в Луцьку, коли поїзд в’їжджав на станцію. Зовсім не знаючи околиць, вони блукали три дні по навколишніх лісах, боячись наближатися до населених пунктів. Я запропонував їм роботу в моєму лісництві. Вони з радістю погодилися. Лінія фронту була далеко, повернення у вільний світ стало неможливим. Залишалося чекати, якось пережити все це. Думка про партизанство була тоді ще такою нереальною...

За допомогою Ядешки я якось зібрав три комплекти одягу, і росіяни взялися за вирубку лісу.

На той час німці вже почали шпигувати, розшукуючи втікачів-військовополонених та євреїв. Будиночки лісників перебували під особливо «ретельним» наглядом. Тому моїм підопічним довелося рушити далі. Однієї ночі вони прийшли подякувати мені за все, що я для них зробив, і вирушили на північ.

Кілька разів я також зустрічав мандрівних євреїв, які не мали ілюзій щодо мети створення гетто. Вони ховалися в нашому лісі або, одразу після втечі, зверталися по допомогу до лісництва. Потім вони одразу ж зникали, прямуючи до північної Волині, де простягалися непрохідні болота та ліси.

Влітку 1942 року мене перевели до лісництва Глебоке92, штаб якого розташовувався в Маневичах93. Незадовго до мого від’їзду до мене завітав брат Юзек на моє колишнє місце проживання. З його серйозного, майже урочистого виразу обличчя я зрозумів, що він хоче розповісти мені щось важливе. Нарешті він розкрив мету свого візиту:

«Ти сидів тут, наче Господа Бога за пазухою. Чи чув ти, що нещодавно було створено польську підпільну організацію?»

«Нічого про це не знаю.»

«Ще б пак...»

«Ти в ній перебуваєш?» — запитав я, здивований усією цією розмовою.

«Звісно. Я подумав, що тобі теж варто до неї приєднатися.»

«Але що мені робити? У чому полягає це «членство»?»

«Мета одна: боротьба з окупантом. То ти вступаєш до організації, чи ми забуваємо про цю розмову?»

«Беру участь.»

«Відсьогодні ти можеш вважати себе членом нашої організації. Обери собі псевдонім і чекай на перші контакти...»

Наступного ж дня, у супроводі брата, я вирушив на зустріч з інспектором організації. Зустріч відбулася в парку в Луцьку. «Адам»94 — так він назвався — представив мене своєму заступнику, «Чижику»95. Інспекторів насамперед цікавила обстановка, в якій я перебував. Дізнавшись, що я змінюю роботу й переїжджаю до Полісся96, вони попросили мене пошукати в новому районі відповідних людей для вступу до організації. Найважливішим на той момент було створення мережі організаційних осередків. Питання про зброю та збройні протести було лише питанням майбутнього. Після короткої розмови мене знову запитали, чи маю я достатню рішучість вступити до організації та чи готовий я скласти присягу. Я погодився. Присяга відбулася за звичайних умов. Ми відійшли в безлюдний куточок парку, я став у стійку «смирно» і повторив присягу за «Адамом».

Я вирушив до Маневичів уже як член підпільної організації.

Моїм постійним супутником на шляху до нової посади був Янек Ядешко. Кілька місяців тому сюди з Ківерців також перевели інженера-лісівника Чарчуна. Наші посади в Юлані зайняли українці.

[90] Luftwaffe, загальна назва німецьких військово-повітряних сил у складі збройних сил Німеччини: Рейхсверу, Вермахту, Бундесверу — примітка перекладача

[91] Julana, була повністю спалена та покинута у 1943 році, згодом не відновлена — примітка перекладача

[92] Głębokie, що нині знаходиться на території Озерцької сільської ради Глібківського району Вітебської області Білорусі — примітка перекладача

[93] Maniewicze, нині селище в Кам’яно-Каширському районі Волинської області України — примітка перекладача

[94] Леопольд Свікла — примітка автора

[95] Єжі Олександрович — примітка автора

[96] Polesie — історико-культурна та фізико-географічна область, розташована на території Поліської низовини, що лежить на території чотирьох сучасних держав: Білорусі, Польщі, Росії та України — примітка перекладача