Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Того дня я вирішив не відставати від усієї компанії. Я розраховував, що в п’яній атмосфері мені вдасться вловити якісь необережні слова, які підкажуть мені, чого мені чекати в цьому колі, чого мені слід остерігатися і що вони насправді думають про Ірену.

З самого початку розгорілася запекла пиятика. Самогон лився рікою. Розмова переривалася через дедалі частіші «перерви» гуляк, але я, як і раніше, не чув нічого, що змусило б мене прислухатися уважніше. До Ірени ставилися дуже ввічливо, з відтінком кокетства, властивим милій дівчині, що підростає. Час від часу я кидав на неї погляд, перевіряючи її нервову витривалість. Вона сиділа, наче на розпеченому вугіллі, але вміло вдавала, що почувається невимушено й задоволена компанією, яка її оточувала.

Настав час повертатися. Я сперся ліктями на стіл, опустив голову на руки й почав хропіти. За хвилину до мене долинули шепіт і сміх:

«Готовий», — поблажливо констатував один із поліцейських. Невдовзі всі почали розходитися по домівках. Кузми проводжали нас до дверей квартири. Я чув, як вони висловлювали готовність допомогти покласти мене в ліжко, але Ядешко запевнив їх, що сам впорається.

Відтоді, як відбувся той бенкет, візити поліцейських ставали дедалі частішими й тривалішими. Ірена дуже швидко вжилася у свою роль, звикла до цих візитів, і поступово на неї перестали звертати увагу. Нарешті настав останній штрих: вона почала ходити до церкви.

Тим часом мої довірені єгері — Карпенко та Мельник — дедалі частіше повідомляли мені, що наш ліс заселяють нелегальні мешканці. За їхніми спостереженнями, на урочищі Сузанка у двох лісових будиночках перебували якісь озброєні люди, які навіть не особливо приховували свою присутність.

Ці відомості, на жаль, доходили не лише до мене, а й до поліцейських. Одного разу Кузма сказав мені під час розмови, що так далі бути не може, що він мусить очистити ліси, доки німці не звинуватили його в бездіяльності та поблажливості до такого стану справ.

Одного разу патруль українських шуцманів100, підсилений з інших постів, вирушив до Сузанки, що розташована за десять кілометрів. Обидві лісові хатинки були оточені. Поліцейські, що сховалися за стовбурами сосен, почали закликати невидимих людей здатися й скласти зброю. У лісових будиночках панувала тиша. Бажаючи спровокувати відповідний вогонь, шуцмани почали обстрілювати обидва будиночки. І знову у відповідь їм була тиша.

У люті вони закидали їх гранатами. Хатини єгерів згоріли — всередині нікого не було. Каральна експедиція зазнала невдачі. На зворотному шляху Кузма зупинився, вибачаючись за те, що спалив дві мої єгерські хатини. Він пояснив, що в нього не було іншого вибору. Наближалася зима, і хатини єгерів стали б чудовим притулком і базою для «бандитів».

Наступного дня вибухнув новий скандал. Одного з єгерів, Мельника, заарештували за звинуваченням у співпраці з партизанами. Справа ставала небезпечною для мене особисто. Особливо якби єгер зізнався, що ми разом виявили схованку з картоплею й не повідомили про це в поліцію!

Мені довелося ризикнути й піти назустріч небезпеці. Я вирушив до Кузми й захищав Мельника. Мабуть, мої аргументи спрацювали, бо комендант почав шкодувати про своє рішення. Більше того, він зізнався мені, що мешканці села неодноразово повідомляли йому про контакти єгерів із партизанами, і, оскільки у нього не було конкретних доказів, він навмання наказав заарештувати Мельника. Однак, оскільки я особисто за нього ручаюся, Кузма переконаний у його невинності. Проте справа ускладнилася — його вже заарештували в Маневичах, де передали під розпорядження командира Сліпчука.

Я поїхав до Маневичів, щоб зустрітися з інженером Чарчуном — дуже чесною і водночас впливовою людиною. Я розповів йому всю правду, навіть не приховуючи своєї причетності до «картопляного скандалу». Чарчун пообіцяв якось зам’яти справу. Ми звернулися до командира Сліпчука. Він рішуче заступився за Мельника, доводячи свою лояльність владі. Він також послався на мою думку як безпосереднього начальника Мельника.

Цю розмову підслухав якийсь шуцман, який категорично виступав проти звільнення Мельника, але Сліпчук, частково переконаний нашими аргументами та дещо роздратований, наказав звільнити заарештованого.

Ми повернулися до лісництва, де нас уже чекав радісний Мельник. Пізно ввечері ми обоє поїхали до Карасина. У себе вдома я застав брата та сина Мельника. Вони з нетерпінням чекали на результати моїх зусиль і навіть не підозрювали, що я повернуся з заарештованим. Похмура репутація Маневицької в’язниці вже поширилася по всій окрузі. Загалом, мало кому вдавалося втекти. Зустріч із людиною, якій вдалося неушкодженою вибратися з цієї камери тортур, була тим радіснішою. Я усвідомив, що завдяки моєму заступництву знайшов надійного союзника.

Настала осінь. Дні стали коротшими, ночі — прохолодними й темними. Незабаром настав сезон тривалих дощів. Низини швидко перетворилися на болота й топі. У повітрі зависла важка, нездорова вологість. Це був час, коли прекрасні ліси Полісся та Волині втрачали всю свою неповторну чарівність, стаючи похмурими, сумними й недоступними.

Однак у той час у лісах жили партизани. Я знав це з абсолютною впевненістю. Тепер же майже щодня я отримував повідомлення про появу то тут, то там озброєних людей — ймовірно, про сильний і численний загін партизанів, дислокований у нашому районі. Проте сам я ще жодного разу не стикався з ознаками існування великої групи, хоча й сміливо вирушав у найвіддаленіші куточки лісу. Ймовірно, за мною вели спостереження, і мої знайомства з поліцією та священиком не грали мені на руку.

Одного вечора Ядешко кудись пішов і довго не повертався. Я читав книгу, але, не маючи сил чекати на друга, зачинив віконниці й почав роздягатися, щоб лягти спати. У цей момент пролунав тихий стукіт у вікно, яке я щойно зачинив. Я швидко, навшпиньки, побіг до кімнати Ірени.

«Хтось стукає у моє вікно. Іди й скажи їм, що мене тут немає!»

До моєї кімнати увійшла перелякана дівчина і, намагаючись зберігати спокій, запитала:

«Хто там?»

«Будь ласка, відчиніть двері, я хочу побачити пана Цибульського.»

«Хто ви?» — запитала Ірена, прагнучи виграти час.

«Це не має значення, будь ласка, відчиніть!»

«Лісника немає вдома.»

«Він якраз зачиняв віконниці. Будь ласка, відчиніть двері, інакше, можливо, стане ще гірше!» — відповів той самий голос, гучний і рішучий.

«Відчини двері, а я втечу», — прошепотів я Ірені на вухо. Я схопив свою величезну овчинну шубу й навшпиньки пройшов темним коридором. Я опинився в іншій, безлюдній частині палацу й вистрибнув через підвальне вікно в парк. Тут я почувався в більшій безпеці. Мене огорнув темний нічний холод. Трохи поміркувавши, я вирішив піти до найближчої хатинки. Пронизливий холод підганяв мене. Зрештою, я був босоніж, лише в нижній білизні, і відчував під ногами крижану землю.

Вибігши на дорогу, що вела до села, я мигцем побачив темні людські постаті в канавах по обидва боки дороги. У той самий момент я почув крик:

«Стій, хто там іде?!»

Безумовно, навіть на чемпіонаті Польщі я не демонстрував такої шаленої швидкості, як після того короткого вигуку. Лише свист вітру у вухах свідчив про швидкість, з якою я віддалявся від небезпечного місця.

Мене ніхто не переслідував, і, що найголовніше, у мене ніхто не стріляв. Коли відбіг досить далеко, то сповільнив крок і лише тоді зрозумів, що замість того, щоб бігти до села, я біг у протилежному напрямку. Я опинився на лузі. У темряві ледь виднілася копачка сіна.

[100] schutzmann, службовець шуцманшафту, schutzmannschaft, «охоронні загони» поліції Третього рейху, каральні підрозділи на окупованих територіях у роки Другої світової війни, зазвичай формувалися з місцевого населення та військовополонених, згодом на їхній основі формувалися частини військ Ваффен СС; брали участь у вбивстві євреїв під час «остаточного вирішення єврейського питання», в охороні концентраційних таборів і таборів смерті, а також залучалися до «дій з ліквідації бандитських формувань», тобто антипартизанських дій — примітка перекладача