Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Для читача, який не знайомий з Волинню та ситуацією, що там існувала до війни, читання цієї книги може викликати безліч незрозумілих питань. Про Волинь у передвоєнній Польщі говорили як про країну чорноземів, широких, родючих просторів, де тече молоко й мед. Про міжнаціональні відносини на так званих «краях» громадськість не інформувалася, тому офіційна версія міжнаціональної ідилії лише зрідка порушувалася звуками поліцейсько-військових операцій з «умиротворення», що долинали з «окрай» до центру Польщі.

Про польсько-українські міжнаціональні відносини на Волині більше, ніж спогади, і об’єктивніше нам розповість статистика, складена офіційними польськими властями. Незважаючи на переважну чисельну перевагу населення української національності, про що вже згадувалося, польська меншина перебувала в привілейованому соціально-економічному становищі. Великі маєтки, що займали у 1939 році ¼ земель, як правило, належали полякам. Їм належало 77,3 відсотка великих земельних володінь. Структура власності селянських господарств була сприятливішою для польських селян, ніж для українських; це наочно ілюструє наступна таблиця:

Середня площа польського господарства становила 6,9 га, а українського — 4,3 га. Нестача землі серед селян та тенденція до дроблення господарств проявлялися набагато сильніше серед українського населення. Відносно більша кількість польських господарств у заможніших групах була результатом спеціальної політики, що проводилася польською владою і була спрямована на розподіл земель, поселення та створення польських колоній. Наприклад, польські господарства площею від 10 до 50 га виникли здебільшого в результаті поселенської кампанії. Адже на Волині в 1939 році їх налічувалося 7796, а поселенців, яким, як правило, виділялося понад 10 га землі, у період 1921–1939 років прибуло 7047. Таким чином, поселенська кампанія була своєрідною акцією з формування прошарку польських «гроссбауерів»37, яких там раніше майже не було. Можна собі уявити, яке загострення міжнаціональних відносин викликала така сільськогосподарська політика польської влади38.

Однак наміри польського уряду сягали ще далі. За дорученням вищих державних органів у Інституті економіки східних земель у 1937 році було підготовлено доповідь під назвою «Перспективи польського сільськогосподарського поселення на сході Польщі». З рекомендаціями цієї доповіді зважав Секретаріат Комітету оборони Республіки. Серед іншого розглядалася можливість створення вздовж кордонів суцільного поясу польського заселення, з якого українців планувалося усунути навіть шляхом викорінення. У подальшій перспективі планувалося створити на східних околицях стійку перевагу польського населення, тобто таку перевагу, яка не порушувалася б міграційними процесами. За розрахунками, для цього потрібно було переселити туди шість мільйонів поляків. Це був одночасно план асиміляції та винищення українського та білоруського населення. З 1937 року це питання дедалі безпосередніше переходило до рук військових кіл. У лютому 1937 року міністр військових справ генерал Т. Каспжицький39 у листі до міністра сільського господарства та аграрних реформ виклав вимоги щодо плану розподілу земель на 1938 рік на східних територіях: не допускати скорочення матеріального польського володіння та заселяти «певні території державно надійним елементом, тобто польським елементом»40.

У листопаді 1937 року Департамент загального командування Міністерства військових справ у циркулярі рекомендував розглядати питання про поділ на ділянки «насамперед з точки зору потреб військової безпеки» та на східних територіях, на схід від західних кордонів повітів Санок41, Доброміль42, Пшемишль43, Ярослав44, Білгорай45, Краснистав46, Хелм47, Влодава48, Бяла-Подляська49, Бельськ-Подляський50, Білосток51 та Августова5253, землю, отриману в результаті поділу, розподіляти «лише серед поляків, які мають сільськогосподарську підготовку та є економічно сильними». Доручаючи підготовчу роботу в цій галузі керівникам самостійних відділів військової безпеки54 командування корпусних округів55, циркуляр також визначав безпосередню участь окружних командирів, яка, серед іншого, мала полягати «у цілеспрямованому розміщенні серед поселенського елементу добре підготовлених у соціальному плані та дуже сильних в економічному відношенні підрозділів, які складали б ідеологічний кістяк поселенського руху». Ці підрозділи мали, насамперед, відбиратися з числа унтер-офіцерів, які проходять військову службу або вже перебувають у відставці, або з числа рівнозначних їм співробітників державної поліції чи прикордонної служби». Кандидати виключно польської національності мали мати добру характеристику за час проходження військової, поліцейської або прикордонної служби, а в разі тривалої перерви в цій службі — характеристику від органів безпеки. Незалежно від підготовки кадрів з числа колишніх професійних військових, рекомендувався спеціальний відбір цивільних кандидатів, переважно офіцерів або унтер-офіцерів резерву, ретельно перевірених, які мали «бездоганну репутацію» та досвідом громадської роботи. Вся операція мала бути проведена відповідно до цих рекомендацій непомітно.

У ході реалізації політики, що таким чином намітилася, деякі представники воєводських56 органів влади пропонували центральній владі дозволити продаж українцям «відносно невеликих ділянок, насамперед комплексів, непридатних для створення поселенських груп або непотрібних місцевим полякам», наводячи показове обґрунтування, що це «необхідно для підтримання зовнішнього враження, що й ця категорія громадян не позбавлена права на придбання землі»57. Насправді йшлося лише про збереження видимості. У внутрішньому листуванні цю «категорію громадян» фактично вважали не польськими громадянами, а чужорідним елементом. Командувач округом IX корпусу писав про українське населення: «Термін „чужий” я вживаю лише конфіденційно, однак із повним усвідомленням і з повною мірою відповідальності, бо досвід 17 років нашої діяльності на східних землях показує, що це населення дуже далеке від ополячення (...)». Майбутнє на цій ділянці може принести подальші зміни на нашу некористь, бо, як показує практика, привабливість (...) польської державної доктрини дедалі більше втрачає свою силу»58.

Це стало визнанням провалу не лише програми полонізації59 цих земель, а й провалу пілсудської концепції Польщі.

А як було з «привабливістю польської державної доктрини» в минулому, під час встановлення на цих землях, вдруге в історії, у 1919–1920 роках, польської державності? Показовим і достовірним свідченням цього може слугувати меморандум А. Залевського60, діяча Товариства «Стража Кресова»61 — організації, що діяла з січня 1919 року на Волині та була створена з ініціативи урядових кіл62. У цьому меморандумі Залевський писав, що в очах сільського населення поміщики вважалися поляками ще за часів царства, коли польське землеволодіння «пристосувалося до умов і, замість того щоб боротися з царським урядом, присвятило значну частину своїх сил боротьбі з селом, повністю йдучи назустріч загарбникам».

Під час війни та революції населення Волині пережило бурхливі події — німецьку окупацію, правління маріонеткового німецького гетьмана Скоропадського63, відступ німецьких військ з Волині навесні 1919 року та тимчасове панування радянської влади в одній частині й військ Петлюри — в іншій частині Волині, вторгнення польських військ, після чого в липні 1920 року — Червоної Армії, а в серпні знову польських військ.

Настав період, про який автор меморандуму пише: «...маси з цікавістю та недовірою дивилися на нашу владу та армію. Що вони несуть із собою? Панщину, рабство, гетьманщину, беззаконня? Чи спокій і порядок, рівність усіх перед законом? Маси століттями просочувалися недовірою, ненавистю до польськості, яка для них була синонімом панського правління».

У меморандумі наведено приклад, що ілюструє ситуацію в Луцькому повіті64: повітний комісар, діючи від імені відсутньої власниці маєтків, стягував із користувачів землі третину врожаю і, вдаючись до допомоги жандармерії, надавав офіційну допомогу польським землевласникам під час конфліктів із поміщицькою прислугою, як, наприклад, під час виселення княгинею Марією Любомирською65 на вулицю двадцяти сімей поміщицької прислуги з маєтку Ваврів, хоча деякі з цих людей працювали в маєтку з дитинства. «У повіті мав місце низка неврегульованих сільськогосподарських конфліктів», — писав Залевський, — «з приводу яких відбувалися дії, що виходили за межі поняття зловживання: каральні походи за участю жандармерії, військ, кулеметів, побиття населення, стягнення контрибуції, накладеної абсолютно довільно, жандармерія виганяла поміщицьку прислугу на вулицю без судових вироків тощо. Часто траплялися знущання над російським населенням, прихильно налаштованим до нас. Подібних фактів можна було б навести дуже багато. Щодо кожної вимоги я надам низку протоколів». У цих умовах Залевський визнавав, що польська влада розглядалася населенням як класова, поміщицька і навіть польським селянством сприймалася як окупаційна, в принципі ворожа, що примушує до покори за допомогою тиску. «При більш ретельному вивченні настроїв, що склалися на даний час, можна констатувати, що плебісцит означав би нашу поразку на Волині.» Такий був висновок автора меморіалу, написаного 18 жовтня 1919 року. Те саме можна було б написати й через двадцять років правління польської влади на цих землях, про що, втім, і написав командувач округом IX корпусу в Бресті-на-Бузі66 генерал Мечислав Рись-Трояновський67.

Причини такого стану справ не змінилися; вони були схожими на ті, що описав вище А. Залевський. Майже половина селянського населення господарювала на клаптиках землі площею до 3 гектарів, ведучи жебрацьке життя у багатодітних сім’ях, одягаючись у грубу тканину, ходячи босоніж або в постолах з лубу. Те, за що на заході Польщі місто платило злотими, на Волині селянин продавав за копійки68. Сірники, гас, свічки, сіль, мило — усе, що доводилося купувати, село економило, а часто й зовсім обходилося без цього69. Про образи, пережиті в минулому, не забували, батьки розповідали про них своїм дітям. Були часи миру, але влада та українське населення Волині перебували майже постійно в стані своєрідної війни, що велася різними засобами в різних сферах життя, включаючи релігійну.

Від неписьменності страждало 68,9 відсотка населення Волині, але серед українців цей показник був вищим — 77,4 відсотка. До школи ходили 96 відсотків польських дітей і лише 69 відсотків українських дітей. Згідно зі звітом волинського воєводи за 1936 рік, із 1732 загальноосвітніх шкіл українських було всього 11. З цих звітів випливає, що в усіх ланках влади та на всіх найпрестижніших посадах домінували поляки. З 103 війтів70 81 були поляками, а 19 — українцями. У правліннях сільських громад працювало 69 відсотків поляків і 26 відсотків українців, а в повітових правліннях — відповідно 75 відсотків поляків і 16 відсотків українців.

У містах ситуація була ще гіршою. Католицизм, який вважався польською релігією, мав привілейоване становище щодо віросповідання українців — православ’я. Православна віра ускладнювала інтелігенції отримання посади, селянам — купівлю землі, робітникам — влаштування на роботу. З цієї причини множилися випадки переходу в католицизм. У звіті за 1935 рік воєвода Юзефський писав, що, згідно зі статистикою єпископської курії в Луцьку, щороку близько 3400 осіб переходили в католицизм.

Кількість римо-католицьких парафій зросла з 82 (193 481 вірян) у 1923 році до 133 (311 133 парафіян) у 1937 році. Водночас на Волинь доходили звістки про знесення та підпал православних церков у східній частині Люблінського воєводства71. Дійсно (згідно з конфіденційною урядовою інформацією, що надійшла до польського посольства в Лондоні з підписом директора департаменту МЗС з Варшави Т. Гвяздовського, датованої 4 серпня 1938 року), протягом червня–липня 1938 року адміністративні органи на території Люблінського воєводства знесли 91 православний храм, 10 каплиць та 26 молитовних будинків.

Вже наведених фактів достатньо, щоб зробити висновок про те, що український націоналізм мав сприятливе підґрунтя для розвитку, і відповідальність за його розквіт лежить, насамперед, на польській владі. Він розбушувався й дегенерував уже в умовах війни. Вираженням цієї дегенерації стала участь у вбивствах комуністів у 1941 році, одразу після вторгнення гітлерівських військ, євреїв у 1942 році, а потім організація різанини поляків у 1943 та 1944 роках72. Окупанти, щоправда, самі безпосередньо не брали участі в масовій ліквідації польського населення на Волині, але до цього призводила їхня політика розпалювання націоналістичного протистояння між поляками та українцями. Існують численні докази цього. Таким чином гітлерівська влада прагнула відвернути увагу пограбованого українського та польського населення від їхнього реального, спільного ворога та стримувати розвиток партизанського руху, який на Волині саме в цей час стрімко набирав сили. На жаль, доводиться констатувати, що окупанту значною мірою вдалося послабити фронт антигітлерівської боротьби. Українські націоналісти, зі свого боку, таким чином мали намір вигнати з цих земель польську національну меншину. Нацистське гасло «смерть більшовикам і жидам» вони доповнювали гаслом «смерть ляхам». Щоб залучити голоту до реалізації цього гасла, вони пообіцяли учасникам різанини передати їм усе майно жертв, а також їхню землю.

Показово, що це гасло не знайшло жодного відгуку серед українського населення Радянського Союзу, тобто населення, яке проживало на схід від польсько-радянського кордону до 1939 року. У Житомирській області, де польське населення налічувало багато десятків тисяч осіб, не відбулося жодного виступу українського населення проти поляків. Навпаки, поляки разом з українцями брали там участь у боротьбі з окупантом. Зі східних районів Волині, що перебували під загрозою з боку націоналістичних банд, багато поляків втекли в українські села, розташовані на радянській стороні колишнього польсько-радянського кордону. Так відбувалося в прикордонній смузі між Рокитно73 та Корцем74, а також далі на північ і південь.

Ті, хто, не знайшовши порятунку на місці, шукали притулку в містах, укомплектованих німецькими гарнізонами, як правило, потрапляли у вагони, на яких німці вивозили робочу силу вглиб Німеччини на примусові роботи75.

Для польського сільського населення, яке не наважувалося покинути свої господарства, залишався єдиний вихід: організовувати самооборону та шукати союзників, оскільки власних сил, навіть за умови повної мобілізації, не вистачало, щоб врятувати життя від ворожої націоналістичної стихії.

У десятках сіл спонтанно розгорнувся рух самооборони — відчайдушний, примітивний, який практично не мав шансів на виживання, оскільки був позбавлений необхідного мінімуму зброї та боєприпасів. Там, де діяли сильні загони радянського партизанського руху, як, наприклад, у північній та східній частинах Волині, загони УПА76 були розгромлені, пункти самооборони встояли, життя тисяч жінок, дітей і людей похилого віку було врятовано. Однак у партизанів не вистачало сил, та й не входило в їхні завдання займати й захищати більш обширні території від набігів гітлерівських військ.

Тому пости самооборони мали самостійно тісно координувати свої дії з радянським партизанським рухом, щоб врятувати сільське населення від кривавих репресій окупантів. Однак не завжди це було можливо; ворог спалював села й винищував населення в партизанських районах, не роблячи жодних винятків. У таких випадках єдиним порятунком для населення була втеча в ліси, переселення в недоступні для ворога болота, де загрожувала смерть від голоду, холоду або епідемії тифу. У районах, не охоплених радянським партизанським рухом або позбавлених його допомоги, загони самооборони, як правило, не змогли вижити й гинули разом із мешканцями сіл.

Окупаційна влада знала про існування організацій самооборони польського населення. Деякі загони навіть отримали від місцевої окупаційної влади невелику кількість гвинтівок і трохи боєприпасів. Окупант розраховував, що за цю ціну він забезпечить собі їхню співпрацю, спрямовану проти радянського партизанського руху. Він розраховував на колишні антирадянські настрої та відому йому програму польського уряду в еміграції, а також на діяльність Армії Крайової на Волині — спрямовані на повторне приєднання цих земель до Польщі. Заради правди слід зазначити, що загони самооборони для боротьби з радянським партизанським рухом ніде на Волині не дали себе втягнути в цю боротьбу. Навпаки, у більшості випадків вони в тій чи іншій мірі співпрацювали з радянським партизанським рухом. Були також випадки, коли загони самооборони стали початком створення польських партизанських загонів, які тісно взаємодіяли з радянськими підрозділами або навіть входили до складу радянських партизанських угруповань як польські партизанські підрозділи.

Волинське командування Армії Крайової прагнуло зміцнити організацію самооборони польського населення, однак між політичними цілями та випливаючими з них тактичними завданнями АК і інтересами самооборони, як її розуміло польське населення, існувала суперечність. Програма приєднання Волині до Польщі, відома українським націоналістам, була однією з причин організації ними погромів. Їм було легше, нагадуючи про часи довоєнного польського правління, залучати до своїх лав українських селян. Українські націоналісти проголошували гасло «геть ляхів», посилаючись на небезпеку відновлення панування польської влади та поміщиків. Докази того, що до їхнього відновлення прагне АК, а також переконання, що цього бажає більшість польського населення, полегшували зачинщикам під прапором ОУН77 агітацію проти всього польського населення. Якби в той час не було програми та дій АК, спрямованих на повторне приєднання цих земель до Польщі, то одне лише спогад про національний та поміщицький гніт у міжвоєнний період, навіть за зусиль гітлерівської політики, не зміг би спричинити настільки масове вбивство польського населення, вчинене фанатизованою націоналістичною стихією. По-друге, командування АК вимагало підпорядкування всіх місцевих справ, а отже, й інтересів місцевої самооборони, вимогам мобілізації, концентрації та дислокації загонів відповідно до плану повстання або плану «Буря»78, тобто зосередження їх у заздалегідь визначеному місці, послаблюючи тим самим мережу постів самооборони в селах і наражаючи їх на небезпеку ліквідації ворогом. Про те, що ці суперечності мали місце на практиці, свідчать також конфлікти, які відбувалися на цьому тлі між командуванням Волинського округу АК та керівництвом Делегатури уряду на Волині79, а також деякими командуваннями місцевих організацій самооборони.

Самооборона Пшебраже — це історія двадцяти тисяч людей, які втекли з навколишніх сіл від неминучої смерті й зібралися навколо села Пшебраже в укріпленому таборі, який легко міг би стати для них усіх могилою, — вирізняється серед багатьох інших на Волині тим, що вона переможно протрималася в бою аж до самого закінчення війни. Це прекрасна й повчальна сторінка історії польського народу. Генрік Цибульський, командир самооборони, як і більшість волинських поляків, є живим втіленням ідеї повернення Польщі до п’ястівського80 державному простору, етнічно польському, повернення до п’ястівських кордонів на сході та заході.

Більшість мешканців Пшебраже сьогодні живе й працює на наших західних кордонах, мислять і досягають успіхів у найтіснішому зв’язку з досягненнями Народної Польщі81, про яку в той час вони навіть не мали уявлення, але яка також є їхньою справою і за яку в разі потреби вони готові принести найвищу жертву.

Станіслав Вронський82.

У глушині

Коли в 1937 році я влаштувався на роботу в лісництво Ківерців на Волині, у мене були всі підстави для радості. Це була моя перша самостійна робота і перший раз, коли я почав заробляти гроші.

Довгий час я мріяв стати незалежним і забезпечувати свою сім’ю. Мій батько, фермер, який володів понад дюжиною гектарів землі та мав десятеро дітей, старанно й дбайливо обробляв землю, але він не міг забезпечити комфортне життя такій великій родині. Я розумів, що рано чи пізно мені доведеться вирушити у світ, знайти професію та дах над головою.

Отримавши цю роботу, у мене з’явився ще один особливий привід для радості. Справа в тому, що досі нікому в такому молодому віці не вдавалося отримати посаду в цьому лісництві. Зазвичай туди брали на роботу лісників старшого віку, які мали багатодітні сім’ї. Звідти дітям було недалеко до школи в Ківерцях або в Луцьку, а залізничне та автомобільне сполучення було — як для тих часів і тих місць — надзвичайно зручним.

[37] з німецького großbauer, куркуль, сільський капіталіст — примітка перекладача

[38] маються на увазі осадники, osadnicy, польські колоністи-переселенці, військовослужбовці Війська Польського, які вийшли у відставку, члени їхніх сімей, а також цивільні переселенці, які після закінчення радянсько-польської війни та пізніше отримали земельні наділи на територіях Західної України та Західної Білорусії, що відійшли до Польщі згідно з Ризьким мирним договором 1921 року; протягом 1919—1929 років 77 тисяч польських осадників отримали 600 тисяч гектарів землі, розмір наділів для кожної сім’ї осадників становив 12—18 гектарів, але не більше 45 гектарів, у період 1921—1939 років з етнічних польських земель до Західної Білорусі переселилося понад 300 тисяч осільників — примітка перекладача

[39] Тадеуш Адам Каспшицький, Tadeusz Adam Kasprzycki, міністр військових справ, дивізійний генерал — примітка перекладача

[40] Центральний військовий архів Польщі, Секретаріат Комітету оборони Республіки, Архівна справа № 9, папка без нумерації сторінок — примітка автора

[41] Sanok, Польща, Підкарпатське воєводство, Санокський повіт; під час окупації в місті діяв Український комітет допомоги, а до 1944 року тут працювало відділення «Українбанку» — примітка перекладача

[42] Dobromil, Україна, Львівська область, Самборський район; під час окупації тут діяла Українська народна самооборона ОУН, кістяк якої був завербований до 14-ї дивізії СС «Галиція» — примітка перекладача

[43] Przemyśl, Польща, прикордонне місто на правах повіту, розташоване на річці Сан, поблизу України, за 12 кілометрів від кордону; до 1998 року місто було адміністративним центром Перемишльського воєводства, після розформування якого увійшло до складу Підкарпатського воєводства; з 14 листопада 1939 року до окупації 27 червня 1941 року перебував у складі Української РСР — примітка перекладача

[44] Jarosław, Польща, Підкарпатське воєводство, Ярославський повіт; під час окупації в місті діяла Державна українська гімназія та Український кооперативний банк із відділеннями в Любліні та Кракові — примітка перекладача

[45] Biłgoraj, Польща, Люблінське воєводство; під час окупації в місті діяв Український комітет допомоги, Український допомоговий комітет — примітка перекладача

[46] Krasnystaw, Польща, Люблінське воєводство; у 1943 році партизани здійснили штурм міської в’язниці, звільнивши близько 300 в’язнів — примітка перекладача

[47] Chełm, Польща, Люблінське воєводство; 17 жовтня 1939 року делегація українських мешканців на чолі з православним священиком Ігорем Кікітцем відвідала коменданта Хелма полковника Гегера та коменданта повіту полковника Гебуера, після чого ухвалила декларацію про лояльність до німецьких окупантів; відновив діяльність ліквідований у 1934 році Український кооперативний банк «Українбанк»; у 1941 році через Холм вирушили до окупованої німцями Української РСР похідні колони українських націоналістів, які діяли під егідою Абверу, військової розвідки Третього рейху — примітка перекладача

[48] Włodawa, Польща, Люблінське воєводство, на кордоні з Білоруссю; у період німецької окупації тут діяли Український центральний комітет та Український комітет допомоги — примітка перекладача

[49] Biała Podlaska, Польща, Люблінське воєводство, під час окупації тут діяла філія Українського центрального комітету — примітка перекладача

[50] Bielsk Podlaski, Польща, Підляське воєводство, Бєльський повіт; у 1939 році увійшов до складу Білоруської РСР, після війни переданий Польщі — примітка перекладача

[51] Białystok, Польща, Підляське воєводство, з 4 грудня 1939 року до окупації військами Третього рейху 27 червня 1941 року був центром Білостоцької області Білоруської РСР — примітка перекладача

[52] Augustów, Польща, адміністративний центр Підляського воєводства, восени 1939 року увійшов до складу Білостоцької області Білоруської РСР, з 15 січня 1940 року до окупації влітку 1941 року був центром Августовського району — примітка перекладача

[53] перелік населених пунктів, один із яких зараз знаходиться в Україні, розташованих уздовж східного кордону сучасної Польщі — примітка перекладача

[54] Samodzielny Referat Informacyjny, абревіатура SRI, самостійний інформаційний відділ, польовий підрозділ II відділу Головного штабу польської армії у період міжвоєнного двадцятиліття, який займався контррозвідкою та частково військовою розвідкою; самостійні інформаційні відділи існували при командуваннях корпусних округів; діяв також самостійний інформаційний відділ командування флоту — примітка перекладача

[55] dowództwa okręgów korpusów, абревіатура DOK, територіальні органи Міністерства військових справ, які виконували в Польщі у 1918–1939 роках адміністративно-господарські, мобілізаційні та гарнізонно-порядкові функції — примітка перекладача

[56] województwo, найвища одиниця адміністративно-територіального поділу в Польщі, приблизний аналог області — примітка перекладача

[57] Центральний військовий архів Польщі, Секретаріат Комітету оборони Республіки, Архівна справа № 9, таємний лист волинського воєводи до міністра сільського господарства та аграрних реформ у Варшаві (з рукописною позначкою: «особисто в руки») від 28 червня 1939 року — примітка автора

[58] Центральний військовий архів Польщі, Секретаріат Комітету оборони Республіки, Архівна справа № 9, командування IX корпусного округу від 15 квітня 1937 року — примітка автора

[59] polonizacja, запозичення або нав’язування польської культури, зокрема польської мови, на територіях з непольським населенням, що перебувають під контролем Польщі або зазнають польського культурного впливу; термін з’явився у XVI столітті й походить від латинської назви Польщі, Polonia — примітка перекладача

[60] Антоній Залевський, Antoni Zalewski, ключова постать та польовий інструктор товариства «Стража Кресова» на Волині, публіцист — примітка перекладача

[61] «Straż Kresowa» — польська організація, заснована в лютому 1918 року, метою якої було об’єднання земель колишнього Великого Князівства Литовського з Другою Польською Республікою та захист територій на східних околицях Польщі, підтримувала федеративну політику Юзефа Пілсудського, займалася політичною, просвітницькою та агітаційною діяльністю серед непольського населення на східних землях, що перебували під польською адміністрацією; була фактично призупинена у 1927 році — примітка перекладача

[62] про характер цієї організації свідчать «Документи та матеріали з історії польсько-радянських відносин», Варшава, 1961 рік, том II, сторінка 363; меморандум опубліковано на сторінках 401–405 — примітка автора

[63] Павло Петрович Скоропадський, генерал-лейтенант Російської імператорської армії, командир 1-го Українського корпусу, після революції 1917 року — український військовий і політичний діяч, командувач військами УНР на Правобережжі України, головнокомандувач військами Української Центральної ради, гетьман всієї України з 29 квітня по 14 грудня 1918 року; спирався на німецькі окупаційні війська, емігрував із Києва разом із ними, оселився в Берліні, де німецька влада призначила йому пенсію в розмірі 10 тисяч марок на рік і в 1926—1927 роках додатково виділила 45 тисяч марок на покриття боргів; співпрацював з нацистським режимом, заснував журнал «Нація в поході», який виходив у столиці Третього рейху в 1939—1941 роках — примітка перекладача

[64] адміністративна одиниця у складі Волинської губернії Російської імперії, адміністративний центр — місто Луцьк — примітка перекладача

[65] уроджена Браницька, авторка щоденника, присвяченого періоду Першої світової війни, під назвою «Щоденник княгині Марії Здиславової Любомирської 1914–1918» — примітка перекладача

[66] нині місто на південному заході Білорусі, адміністративний центр Брестської області та Брестського району — примітка перекладача

[67] Mieczysław Ryś-Trojanowski, псевдонім Рішард, Ryszard, бригадний генерал Польської армії, діяч руху за незалежність, кавалер ордена «Віртуті Мілітарі» — примітка перекладача

[68] грошова одиниця Польщі; спочатку злотий ділився на 30 грошів і дорівнював половині копи; з 1924 року складається зі 100 грошів — примітка перекладача

[69] про таке становище населення писали у конфіденційних офіційних звітах; див. доповідь «Питання східних земель у світлі безпосередніх спостережень на місці у 1935 році», Центральний архів Міністерства внутрішніх справ, справа № E II/66 — примітка автора

[70] wójt, посадова особа місцевої адміністрації — примітка перекладача

[71] Województwo lubelskie, розташоване на сході Польщі; його центром і найбільшим містом є місто Люблін — примітка перекладача

[72] Волинська різанина, Rzeź wołyńska, масове винищення Українською повстанською армією, ОУН(б), етнічного польського цивільного населення та, у менших масштабах, цивільних осіб інших національностей, які проживали на Західній Україні та Волині: Рівненської, Волинської та північної частини Тернопільської областей сучасної України; розпочалася в березні 1943 року, а відповідні дії польської сторони, розпочаті з кінця літа того ж року, призвели до значних жертв серед українського цивільного населення; з другої половини 1943 року українські націоналісти додатково приступили до знищення польського населення вже й на території Східної Галичини: нині Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області України; загалом загинуло до 60 000 поляків, до 15 000 українців та невизначена кількість чехів, росіян, вірмен, грузинів, євреїв та представників інших національностей — примітка перекладача

[73] Rokitno, село у Бяльському повіті Люблінського воєводства Польщі — примітка перекладача

[74] Korzec, місто у Рівненському районі Рівненської області України — примітка перекладача

[75] Митрополит Андрій Шептицький допомагав гітлерівцям вивозити українську молодь на примусові роботи до Німеччини, опублікувавши звернення з цього приводу: «Перебування на чужині в чомусь принесе вам користь і вигоду. Ви вивчите чужу мову, пізнаєте світ і людей, набудете життєвого досвіду, отримаєте багато знань, які можуть стати вам у нагоді в житті.» — примітка перекладача

[76] підпільна українська військова організація в період Другої світової війни, збройне відгалуження Організації українських націоналістів, поповнювалася за рахунок ідейних націоналістів, колишніх членів допоміжної поліції, дезертирів, противників радянської влади; своєю головним завданням проголошувала підготовку потужного повстання, яке мало розпочатися, коли СРСР і Третій Рейх вичерпають свої сили у кровопролитній війні, а потім — створення незалежної української держави, яка мала охоплювати всі етнічні українські землі; після війни налагодила співпрацю із західними спецслужбами і до середини 1950-х років здійснювала переважно терор проти мирного населення на території Української РСР — примітка перекладача

[77] Організація українських націоналістів, ультраправа українська націоналістична організація, проголосила своєю головною метою створення української самостійної єдиної держави, УССД, Українська самостійна соборна держава, яка мала б охоплювати всі визначені організацією українські етнічні землі, що нині знаходяться на території Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Молдови, України, Білорусі, Росії — примітка перекладача

[78] операція «Буря», akcja „Burza”, військова операція, організована Армією Крайовою безпосередньо перед наближенням Червоної армії наприкінці німецької окупації, спрямована проти окупаційних військ та адміністрації на території, що перебувала в межах кордонів довоєнної Польщі; було видано вказівку, яка забороняла вступати до лав польських збройних сил, сформованих на території СРСР, і наказувалося залишатися в тилу радянських військ до вирішення спірних питань; метою плану було примусити Радянський Союз визнати польський емігрантський уряд у вигнанні в Лондоні єдиним законним представником інтересів Польщі та водночас встановити польсько-радянський кордон станом на 1 вересня 1939 року; план провалився, кордони післявоєнної Польщі, визначені «Великою трійкою» на Тегеранській конференції наприкінці 1943 року, залишилися незмінними — примітка перекладача

[79] Окружне представництво уряду на Волині, Okręgowa Delegatura Rządu Wołyń, кодові назви «Древо», «Ікве», «Сарни», „Drzewo”, „Ikwe”, „Sarny”, воєводське представництво Делегатури уряду у вигнанні, що з’явилася у 1940 році, — таємного органу адміністративної влади в окупованій Польщі; створено в липні 1942 року в Луцьку, з грудня того ж року видавало газету «Польща переможе» — примітка перекладача

[80] Пясти, Piastowie, польська князівська та королівська династія, яка правила після князівської династії Попелідів; легендарним засновником династії був селянин Пяст — примітка перекладача

[81] Польська Народна Республіка, Polska Rzeczpospolita Ludowa, скорочено ПНР, PRL, унітарна соціалістична республіка в Центральній Європі, що існувала з 1944 по 1989 рік, попередниця сучасної Республіки Польща, була державою-союзником СРСР, при владі перебувала комуністична Польська об’єднана робітнича партія, скорочено ПОРП, одна з головних учасниць країн Варшавського договору — примітка перекладача

[82] Stanisław Wroński, польський історик, комуністичний і державний діяч, міністр культури та мистецтва, депутат Сейму ПНР V, VI, VII та VIII скликань, член Державної ради, голова Товариства польсько-радянської дружби — примітка перекладача