Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Червоні ночі

Від автора

Минуло багато років від подій, описаних у цій книзі. Її тема — оборона Пшебраже1, польського села на Волині2, яке під час нацистської окупації перетворилося на укріплений табір, притулок для двадцяти п’яти тисяч людей, змушених покинути свої домівки. Переслідувані вдень і вночі українськими фашистськими бандами, ці люди, рятуючи свої життя та забираючи залишки вцілілого майна, шукали порятунку в Пшебраже.

Так сталося, що мені довірили роль коменданта цього центру. Не маючи підготовки до таких складних, багатогранних і відповідальних обов’язків, я б не зміг впоратися без допомоги як моїх найближчих соратників, так і мешканців навколишніх сіл та міст, які забезпечували нас продовольством, зброєю та інформацією — цінним ресурсом в умовах самооборони.

Ми також багато чим завдячуємо інспекції Армії Крайової3 у Луцьку4, звідки надходили військова інформація, зброя, продовольство та гроші. Ми також глибоко вдячні радянським партизанським загонам, що діяли в цих регіонах. Нарешті, я хотів би особливо підкреслити допомогу тих українців та українських сіл, які не піддалися тиску фанатичних фашистських елементів і які, ризикуючи жахливою помстою, не тільки не дозволили втягнути себе у вир кривавих боїв, а й надали нам активну й неоціненну підтримку. Одним із таких сіл було Озеро5, безпосередній сусід Пшебраже. Позиція мешканців Озера була для нас тим ціннішою, що вона пробудила в нас усвідомлення того, що ми боремося не проти української нації, а проти її засліплених ренегатів, і що приналежність до тієї чи іншої нації не визначає, чи опинимося ми на тій чи іншій стороні фронту.

У цих мемуарах я прагнув якомога об’єктивніше й точніше передати все, що мені відомо про оборону Пшебраже. Значний часовий проміжок не дозволяє відтворити всю історію самооборони, спираючись виключно на власні спогади. Тому збережені записи, зроблені на місці подій у ті пам’ятні дні боїв, а також свідчення очевидців та учасників тих подій виявилися надзвичайно корисними. Я висловлюю їм усім особливу подяку за допомогу.

Історія оборони Пшебраже також є частиною історії польського опору фашизму. Той факт, що цей фашизм був прикрашений тризубом, а не свастикою, не має значення. Шовінізм і націоналізм, незалежно від їхніх гасел, завжди є рухами, ворожими до людства.

Історія цієї самооборони — свідчення організаторських здібностей, мужності, хоробрості та відваги звичайних людей, мешканців звичайного, середньостатистичного польського села — адже саме таким і було Пшебраже. Тому, через стільки років, я хотів би подякувати всім тим, хто показав стільки прикладів самопожертви та відданості.

На жаль, мої слова не дійдуть до тих, хто, захищаючи тисячі беззахисних жінок і дітей, віддав свої дорогоцінні життя. Нехай ця книга також стане даниною поваги тим, хто загинув, захищаючи Пшебраже та всі інші подібні центри на Волині.

Жовтень 1964 року,

Генрік Цибульський6.

Від перекладача

Завдяки лексичній схожості між українською та польською мовами, збіг словникового запасу яких становить близько 70 %, я постарався зробити дослівний переклад цієї книги. Помічена дивина у назвах воєнізованих підрозділів оунівців, коли супротивників називають поліцаями, шуцманами, повстанцями, уповцями, бандерівцями чи бульбовцями, що іноді трапляється в рамках опису однієї події, пояснюється самим автором: «У той час ще діяли три окремі групи: «бульбовці», «бандерівці» та «шуцмани». Через кілька місяців видимість цієї розрізненості зникла — влітку 1942 року вони всі вже перемішалися.», до того ж з травня по липень 1943 року збройні формування ОУН(б) та «Поліської січі» мають однакову назву «Українська повстанська армія» (УПА). Паралельно з цим тривають конфліктні переговори, іноді з взаємними вбивствами, викраденнями родичів та доносами, між представниками ОУН(б) та «Поліської січі» (загони якої перейменовано на «Українську народно-революційну армію»), командний склад якої частково комплектувався конкуруючою мельниківською ОУН(м), щодо об’єднання організацій. У підсумку до кінця 1944 року бандерівська УПА приєднала більшу частину особового складу бульбовської УНРА, знищуючи незгодних.

Під час перекладу цієї книги траплялися імена людей, назви організацій, будівель і споруд, назви населених пунктів, місцевостей, водойм, згадки про історичні події, різні терміни тощо. Припускаю, що далеко не кожен, навіть у Польщі, знайомий з усім переліченим, тому постарався додати примітки, можливо, часом надмірні, а іноді й недостатні. Додано історичні відомості, що супроводжують викладене в цій книзі. Також є значна кількість приміток авторів книги, особливо у вступі. Крім того, у цьому виданні як післямова додано біографічну статтю Мартіна Цибульського «Комендант. Поручик Генрік Цибульський (1910–1971) на тлі подій на Волині в 1940–1944 роках та у повоєнний період». («Komendant. Porucznik Henryk Cybulski (1910-1971) na tle wydarzeń wołyńskich w latach 1940-1944 i w okresie powojennym.»).

Після завершення перекладу книги подав офіційне клопотання до Національного меморіалу Катастрофи та Героїзму «Яд ва-Шем» щодо присвоєння автору книги Генріку Цибульському звання «Праведник народів світу» за порятунок Двойри Блак (Dwojra Blak), а також за допомогу у виживанні сім’ї Бліштайн, Хаїма Фісгеара, Ело Потоша, Пінхаса Каца, Берко Каца, Сузі Кац, Хайки Гіршен, Мошко Фрідмана (rodzina Blisztajnów, Chaim Fisgear, Elo Potosz, Pioko Kac, Berko Kac, Suza Kac, Chajka Girszen, Moszko Frydman). З’ясувалося, що облікова картка заведена, але оскільки відсутні задокументовані свідчення тих, хто вижив, то на розгляд комісії заявка не подається.

Липень 2026 року,

Євгеній Роменович Сова.

Вступ

Це перша публікація про створення та діяльність організації самооборони польського населення в селі Пшебраже на Волині у 1943–1944 роках. Мовчання, яке панувало навколо цієї теми в Польщі, першим порушив генерал Юзеф Собесяк7 своєю книгою, виданою видавництвом Міністерства національної оборони у 1965 році8.

Однак це не розповідь безпосереднього учасника чи свідка подій і не наукове дослідження, хоча й є важливим внеском у вивчення проблеми самооборони польського населення на Волині в роки нацистської окупації. З радянських істориків Всеволод Клоков9 у своїй праці згадав про самооборону в Пшебраже.10. Про неї згадували у своїх опублікованих спогадах відомі командири радянського партизанського руху: Петро Вершигора11, Дмитро Медведєв12 та Василь Бегма13.

Однак зі зрозумілих причин це були другорядні сюжети їхніх спогадів про партизанські бої. Також фрагментарно, скупими словами, пише про самооборону в Пшебраже Микола Прокопюк14 у матеріалі, надісланому до «Військового історичного огляду».

А шкода, адже він належить до небагатьох радянських партизанських командирів, які в ті роки безпосередньо спілкувалися з мешканцями Пшебраже і могли б багато чого написати на цю тему15.

Усі ці публікації містять лише перші згадки про цю історично значущу та захоплюючу тему, гідну пера історика та письменника. Долю населення польського села Пшебраже під час війни я вважаю надзвичайно важливою з кількох причин. Насамперед я аж ніяк не став би згадувати драматизм чи трагізм долі, достовірний опис яких міститься в цій книзі. Мова тут йде про драматизм історичного масштабу. В історії самооборони села Пшебраже можна виявити трагічну проблематику польського населення, що проживає на території від Бугу16 до Збруча17 та від Прип’яті18 до Дністра19. На цій території, що називається Західною Україною20, площею, рівною Литві21, яка з 1921 року увійшла до складу польської держави, польське населення становило (за винятком деяких великих міст) національну меншину.

На Волині у 1939 році вона становила 15,5 відсотка, у містах — 25,3 відсотка, а в селах — 14,4 відсотка22.

Це населення, яке мало різне соціальне становище — від батрака до власника незліченних земельних володінь, — у своїй більшості вважало ці землі своєю батьківщиною, а свою приналежність до польської держави — природним явищем. Важливим фактором було те, що більша частина цього населення народилася тут, так само, як і їхні батьки та діди. На їхню уяву впливали літературні персонажі Володьєвського23, Скшетуського24, Подбіпента25, які десь на цих землях і далі на схід своїм мечем у романах Сенкевича26 оспівували славу польської зброї та кордони Польщі. У школах культивувалася пам’ять про Польщу від моря до моря27, Радянський Союз зображували як пекло. Протягом двадцяти років, до 1939 року, на цих землях намагалися втілити в життя концепції Ягеллонської Польщі28, Польщі Пілсудського29, Дмовської Польщі30 чи будь-якої іншої, але завжди такої, що не спиралася на польську національну більшість.

Після краху військової могутності Польщі у вересні 1939 року польське населення на цих територіях опинилося віч-на-віч із наслідками військової поразки. Середньовічно-феодальна концепція Польщі на етнічно непольських землях мала остаточно й безповоротно занепасти. Її місце на цих землях могла зайняти лише держава національної більшості населення, а отже, українська держава. Її місце зайняла українська держава радянського типу31. Якби цього не сталося, гітлерівці мали готовий план щодо організації на цих землях, за допомогою українських націоналістів, повстання.

Згідно з цим планом, поляків та євреїв мали знищити32 на першому етапі повстання, а потім мала виникнути маріонеткова українська держава. Про існування цього плану не знали і, мабуть, досі не знають поляки з тих місць. Цей план було зірвано внаслідок захоплення цих земель радянськими військами після 17 вересня 1939 року33.

Знову, цього разу вже не лише у роздумах Гітлера34 чи Канаріса35, для всіх поляків, незалежно від того, чи то був землевласник, чи найманий робітник, постало питання «бути чи не бути» після відходу Радянської армії з цих земель у червні-липні 1941 року та їхньої окупації гітлерівськими військами. У цьому довелося переконатися на власному досвіді, починаючи з весни 1943 року, коли розпочалися масові розправи над польським населенням у селах.

Цей злочинний кошмар, який неможливо описати словами, кривава бійня десятків тисяч невинних людей, про яку ми дізнаємося з книги лише частково, — це безпосередня справа рук українських націоналістів, натовпу, озброєного сокирами, охопленого дикими інстинктами, та тих попів, які керували цим натовпом разом із націоналістичними підбурювачами й благословляли його знаком хреста та тризуба36.

А чиєю справою є український націоналізм? Повної відповіді на це питання ми не знайдемо в нацистських архівах під грифом «п’ята колона» чи нацистської агентури, за яку дехто вважав виключно український націоналізм. Німецький імперіалізм завжди підтримував український націоналізм, використовував його, а під час війни сприяв наданню йому особливо звірячого, гітлероподібного характеру, але не вигадав його. Він також не є вигадкою «злих» українців, як того хочуть ті, кому для пояснення всіх явищ достатньо примітивної класифікації на добре й погане. Відповіді на це питання ми не знайдемо й у цій книзі.

[1] Pszebraże, нині село Гаєве, Hajowe, з 1946 по 1964 роки Преображенське, Preobrażenśke, у Ківерцівському районі Волинської області України; 31 січня 1944 року звільнено Червоною Армією – примітка перекладача

[2] Wołyń — історична область у басейні південних приток Прип’яті та верхів’ях Західного Бугу, яка колись входила до складу Південно-Західної Русі, а нині розділена між територіями України та Польщі — примітка перекладача

[3] скорочено АК, Armia Krajowa, буквально «Вітчизняна армія», підпільна польська військова організація часів Другої світової війни, що діяла у 1942—1945 роках, була основною організацією польського Опору, яка боролася проти німецької окупації, підпорядковувалася польському уряду у вигнанні та верховному головнокомандувачу польських збройних сил, що перебували у Великій Британії; ставлення АК до радянських військ і партизанів було неоднозначним: від проведення спільних операцій до збройних сутичок і каральних акцій. — примітка перекладача

[4] Łućk, який нині є адміністративним центром Волинської області України, раніше був столицею Волинського воєводства Польщі — примітка перекладача

[5] Jezioro, нині село у Ківерцівському районі Волинської області України — примітка перекладача

[6] Henryk Cybulski, лісничий, комендант самооборони Пшебраже, поручик Армії Крайової та Народного війська Польщі, псевдоніми «Гаррі», „Harry”, «Волиняк», „Wołyniak”, «Генрік Волинський», „Henryk Wołyński” — примітка перекладача

[7] Józef Sobiesiak, псевдоніми «Макс», „Maks” та «Броніц», „Bronicz”, командир партизанської бригади «Грюнвальд», бригадний генерал, згодом контр-адмірал, заступник командувача Військово-морським флотом ПНР, Праведник народів світу — примітка перекладача

[8] одноіменна книга «Przebraże» перевидавалася «Люблінським видавництвом» — примітка перекладача

[9] Всеволод Іванович Клоков, комісар партизанської бригади, Герой Радянського Союзу, у повоєнний час — доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Академії наук УРСР, лауреат Державної премії УРСР, заслужений діяч науки УРСР, почесний громадянин міста Мартін та села Угровець у Словаччині — примітка перекладача

[10] Клоков В. І. «Боротьба народів слов’янських країн проти фашистських загарбників (1939–1945 рр.)». Київ, 1961, с. 163–168. — примітка автора

[11] Петро Петрович Вершигора, командир партизанської дивізії, генерал-майор, Герой Радянського Союзу, письменник — примітка перекладача

[12] Дмитро Миколайович Медведєв, командир партизанського загону, полковник, Герой Радянського Союзу, письменник; у незалежній Україні його бюст було пошкоджено, і, щоб уникнути знищення, його вивезли до Бежиці, до місця народження — примітка перекладача

[13] Василь Андрійович Бегма, начальник штабу партизанського з’єднання, генерал-майор, депутат Верховних Рад УРСР та СРСР — примітка перекладача

[14] Микола Архипович Прокопюк, керівник партизанського з’єднання, полковник, Герой Радянського Союзу — примітка перекладача

[15] крім командира радянського партизанського загону Н. І. Прокопюка, з самообороною в Пшебраже безпосередньо контактували й багато про неї знають командири партизанських груп із загону Д. Н. Медведєва — Володимир Ступін та Володимир Фролов — примітка автора; Володимир Іванович Ступін, розвідник, комісар партизанського загону, згодом архітектор, заслужений працівник культури РСФСР, та Володимир Григорович Фролов, справжнє прізвище Янкельсон, у 1938 році репресований, у 1942 році звільнений і відправлений у ворожий тил, начальник розвідки партизанського загону «Переможці», старший лейтенант, у 1944 році реабілітований — примітка перекладача

[16] мається на увазі Західний Буг, річка у Східній Європі, що протікає на території України, Білорусі та Польщі — примітка перекладача

[17] притока Дністра на заході України, протікає по Подільській височині — примітка перекладача

[18] річка, що протікає в Білорусі та Україні, притока Дніпра — примітка перекладача

[19] транскордонна річка у Східній Європі, що протікає територією України, Молдови та Придністровської Молдавської Республіки, впадає у Чорне море — примітка перекладача

[20] культурно-історичний термін, яким у різні періоди історії позначали певну сукупність українських етнічних територій; у сучасному вжитку це території восьми областей України: Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської, Рівненської, Чернівецької, Хмельницької та Закарпатської — примітка перекладача

[21] Західна Україна, яка до осені 1939 року складала східні воєводства Другої Польської Республіки: Волинське, Тернопільське, Станіславівське, Львівське, займає площу близько 90 000 км²; до весни 1939 року Литва не мала своєї нинішньої столиці Вільнюса, а також Віленського краю, який контролювала Польща і який восени, після ультиматуму Третього рейху, передала Клайпеду; її площа становила близько 53 000 км²; наприкінці того ж року після підписання договору з Радянським Союзом та передачі Литві Вільнюса й частини Віленського краю площа становила близько 60 000 км², під час перебування у статусі Союзної Республіки були додані території, зокрема Девянишський виступ, і після взаємного уточнення кордонів з Білоруссю площа сучасної Литовської Республіки становить 65 302 км²; тобто Литва менша приблизно в півтора рази — примітка перекладача

[22] власні розрахунки на основі даних перепису населення 1931 року та архівних матеріалів, пов’язаних із проведенням перепису — примітка автора

[23] Міхал Єжи Володиєвський, Michał Jerzy Wołodyjowski, один із головних героїв історичної трилогії польського письменника Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», «Потоп» та «Пан Володийовський», драгунський офіцер і майстер фехтування, його прототипом став реальний Єжи Володийовський — примітка перекладача

[24] Ян Скшетуський, Jan Skrzetuski, герой історичного роману «Вогнем і мечем», польський шляхтич, гусарський офіцер на службі у справді існуючого князя Єремії Вишневецького — примітка перекладача

[25] Лонгін Подбіпента, Longinus Podbipięta, вигаданий герой історичного роману «Вогнем і мечем», представник литовської шляхти — примітка перекладача

[26] Генрик Адам Александр Піус Сенкевич, Henryk Adam Aleksander Pius Sienkiewicz, також Генрік Йосипович Сенкевич, польський письменник, автор історичних романів, лауреат Нобелівської премії з літератури, член-кореспондент і почесний академік Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук у відділенні російської мови та словесності — примітка перекладача

[27] до 1795 року існувала Польсько-Литовська держава, Річ Посполита, Rzeczpospolita, офіційна назва — Польська Корона та Велике князівство Литовське, Korona Polska i Wielkie Księstwo Litewskie або Польське Королівство та Велике князівство Литовське, Królestwo Polskie i Wielkie Księstwo Litewskie, федеративна держава, ліквідована під час поділу земель між Російською імперією, Пруссією та Австрією; розташовувалася переважно на територіях сучасних Польщі, Литви, України, Білорусі, а також частково Словаччини, Латвії, Естонії, Молдови, Росії — примітка перекладача

[28] Ягеллонська ідея, Idea jagiellońska, польська концепція федеральної держави, спрямована на схід — у бік Литви, Білорусії та України, в ареал «польського культурного впливу», і яка передбачає створення багатонаціональної, багатоконфесійної держави-імперії, головним противником якої є Росія — примітка перекладача

[29] Юзеф Клеменс Пілсудський, Józef Klemens Piłsudski, перший глава Польської держави, відновленої зі складу розпавшоїся Російської імперії, засновник польської армії, маршал Польщі; за його концепцією «Міжмор’я», «Międzymorze» про федерацію країн Центральної та Східної Європи на основі польсько-української осі, об’єднання країн між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями в рамках єдиної конфедеративної держави під верховенством Польщі; у перспективі конфедерація мала включати Польщу, Литву, Латвію, Естонію, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Югославію, Україну, Білорусь, Молдову, а також, можливо, Фінляндію — примітка перекладача

[30] Лінія Дмовського, Linia Dmowskiego, проект передбачуваних кордонів Польщі, запропонований польською стороною на Паризькій мирній конференції, згідно з яким до складу Другої Польської Республіки мали додатково увійти вся Верхня Сілезія, Надвислянське Помор’я з Данцигом, Вармія та Мазурія, Литва, Східна Білорусь, західна частина Полісся, західне Поділля, Волинь та Житомирщина — примітка перекладача

[31] у результаті радянсько-польської війни 1939 року території, приєднані Польщею у 1921 році, перейшли до Радянського Союзу та були розподілені між Українською РСР, Білоруською РСР та Литовською Республікою, з 1940 року — Литовською РСР — примітка перекладача

[32] на II з’їзді ОУН(б) у 1941 році було сформульовано позицію українських націоналістів щодо євреїв і поляків; масові вбивства представників польської інтелігенції здійснювалися айнзацгрупами (einsatzgruppen), укомплектованими німецькими військовослужбовцями та українськими націоналістами, вже з червня 1941 року; євреїв часто починали вбивати одразу після того, як частини Червоної армії, що відступали, залишали населені пункти, ще до окупації — примітка перекладача

[33] Інформацію про цей план вперше опублікував американський історик Олександр Даллін у книзі, перекладеній німецькою мовою під назвою «Deutsche Herrschaft in Russland 1941–1948», Дюссельдорф, 1958 рік, сторінка 128 (назва оригіналу: «German Rule in Russia»). Він спирався на документ з Нюрнберзького процесу, № 3047, щоденник голови Абверу Вермахту Канаріса, на службі у якого перебували лідери різних течій українського націоналізму. (Канаріс: «Записи з військового щоденника про конференцію в поїзді фюрера в Ільнау 12 вересня 1939 року»). У цих щоденниках міститься звіт про конференцію в поїзді Гітлера в Ільнау 12 вересня 1939 року. Гітлер тоді розглядав можливість створення номінально «вільної» Галичини під заступництвом нацистів. Канаріс писав у своєму звіті, що в разі захоплення територій Західної України німецькими військами для реалізації цього плану слід було б вжити відповідних заходів, щоб Організація українських націоналістів могла інсценувати повстання на цих землях і знищити євреїв та поляків. «Цю ідею було відхилено, оскільки Галичина була приєднана до СРСР», — пише Даллін. — примітка автора

[34] Adolf Hitler, німецький політик австрійського походження, з 1921 року голова Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, НСДАП, з 1933 року рейхсканцлер Третього рейху, з 1938 року верховний головнокомандувач Вермахту, розв’язав Другу світову війну, під час якої загинуло понад 70 мільйонів людей, організатор Голокосту, геноциду циган і слов’ян, у 1945 році покінчив життя самогубством, у 1970 році останки за пропозицією голови КДБ Ю. В. Андропова знищено, але в Центральному архіві ФСБ зберігаються фрагменти щелепи, а в Державному архіві РФ — фрагмент черепної коробки з кульовим отвором і бічні підлокітники дивана зі слідами його крові; у 2017 році французькі експерти підтвердили справжність останків — примітка перекладача

[35] Вільгельм Франц Канаріс, Wilhelm Franz Canaris, керівник служби військової розвідки та контррозвідки Третього рейху, адмірал, страчений нацистами 9 квітня 1945 року за державну зраду після виявлення його щоденників, з яких з’ясувалося, що він був у курсі планів змовників вбити фюрера 20 липня 1944 року; єврейська релігійна організація Хабад неодноразово намагається домогтися звання «Праведник народів світу» для Канаріса, незважаючи на те, що диверсійні підрозділи «Нахтігаль» та «Роланд», а також куровані Абвером похідні курені ОУН здійснювали масове знищення мирного єврейського населення, абвергрупи брали участь у Голокості тощо — примітка перекладача

[36] наприклад, Роман Марія Олександр Шептицький, Roman Maria Aleksander Szeptycki, митрополит Андрій Шептицький, єпископ Української греко-католицької церкви, а згодом митрополит Галицький та архієпископ Львівський, 25 червня 1939 року, за півтора місяця до початку Другої світової війни, звернувся до створеного «типу українця-католика», закликавши їх організувати «батальйони смерті»; цю пропозицію підтримав Еудженіо Марія Джузеппе Джованні Пачеллі, Eugenio Maria Giuseppe Giovanni Pacelli, Папа Римський Пій XII, який підписав рейхсконкордат, reichskonkordat, договір між Третім рейхом і Святим Престолом, а після закінчення війни допомагав переховувати від суду есесівців, визнаних Нюрнберзьким процесом військовими злочинцями; в ізраїльському Інституті Катастроф і героїзму «Яд ва-Шем» виставлена фотографія Пія XII, підпис до якої гласить: «Папа, обраний у 1939 році, відклав убік послання проти антисемітизму та расизму, підготовлене його попередником. Навіть коли доповіді про знищення євреїв дійшли до Ватикану, він не протестував проти цього письмово чи усно. У 1942 році він не приєднався до засудження союзників у зв’язку з вбивством євреїв. Пій XII не втрутився, коли євреїв було депортовано з Риму до Освенцима.»; єврейська релігійна організація Хабад неодноразово намагається домогтися звання «Праведник народів світу» для Шептицького, незважаючи на те, що він вітав окупацію гітлерівськими військами території України з фатальними для єврейського населення наслідками, сприяння окупаційній адміністрації, благословення створення української дивізії СС «Галичина» та інше — примітка перекладача