П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Авжеж… авжеж, — почервоніла Тая.

— Не скажемо. Хай думає, — кивнула Шурочка.

Так перестала існувати перша таємниця четвертого «А» класу.

А через півгодини зовсім випадково розкрилася й друга.

Оті дві міліцейські машини, що супроводжували автобуси, провівши їх до табору, зранку поїхали собі назад у Київ. А оце надвечір приїхали знову. Оскільки доросла бригада, до якої, між іншим, приєдналися й шофери автобусів, ще свою роботу не закінчила, міліцейським машинам довелося чекати. І, звичайно, їх оточили хлопці. Ну, що б то були за хлопці, які б не оточили міліцейські машини і не скористалися б з можливості поговорити про різні кримінальні випадки, про шалені погоні й переслідування!..

І от Ігор Дмитруха, між іншим, спитав білявого, з пшеничними вусиками автоінспектора-лейтенанта, що стояв, спершись на радіатор машини:

— Скажіть, а ви не знаєте випадково, знайшли того хлопчину, що сумку з грошима міліції підкинув?

— Уяви собі, що якраз випадково знаю, — усміхнувся лейтенант. — Друг мій у тому райвідділі працює… Знайшли. Її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором’язлива, каже, дівчинка. Не пам’ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз вчора казав…

— Ха-ха! — розплився в усмішці Ігор Дмитруха. — З іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового «А». Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхнього таке зробити. Не ті кадри… Мілкота!

Спасокукоцький і Кукуєвицький весело захихикали. А Галушкинський і Монькін навіть зареготали вголос.

— А от і ті, ті кадри! Неправда! — вигукнув Валя Тараненко.

— Обізвався! Геройський кадр! Ха-ха! — презирливо кинув Дмитруха під дружний регіт «бешників».

Валя втягнув голову в плечі. Хлопці-«ашники» промовчали. Якось важко говорити про самих себе, що ми, мовляв, не такі. А дівчат з «А» поблизу не було. І тому в цьому ігровому епізоді, як люблять говорити спортивні коментатори, їхнє («бешників») було зверху.

І хоч вони й розуміли, що «бешники» беруть реванш за поразку у змаганні, настрій у наших хлопців трохи підупав. Неприємно, коли хтось сумнівається у твоїй здатності на благородний вчинок…

І от цей незвичайний трудовий день закінчився…

Табору не впізнати!

Все кругом чисто. Білі корпуси виблискують ясними вікнами у промінні призахідного сонця.

Над естрадою червоний транспарант з білими літерами:

«ВІТАЄМО ПЕРШУ ЗМІНУ! РАДІСНОЇ ВАМ ПРАЦІ! ВЕСЕЛОГО ВАМ ВІДПОЧИНКУ!»

А на величезній клумбі висаджено квітами: «ЛАСКАВО ПРОСИМО!»

Любо глянути, коли всюди така краса. А особливо — коли це справа твоїх рук.

Автобуси вже заповнені. Он біжить останній пасажир — шестирічний Андрюха, що був десь завіявся, чим немало схвилював Глафіру Павлівну. Батьки чомусь хвилювалися менше. От уже й він сидить на передньому сидінні біля вікна.

Прощально проспівала сирена міліцейської машини. Автоколона рушила.

Шурочка й Тая приліпилися до вікна.

От зараз… зараз… от…

— Ой! Дивіться! Дивіться! — здивовано вигукнула Оля Татарчук.

Край дороги на припорошеній пилом землі виднівся вже знайомий нам з вами надряпаний гілкою напис: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ „А“» — і велика п’ятірка з хвостиком.

Всі повитягали шиї, визираючи з вікон. А ті, що сиділи з іншого боку, посхоплювалися з місць, а деякі навіть скочили на сидіння.

По лісовій вибоїстій дорозі автобус коливався повільно, і тому всі встигли помітити.

Та не проїхали вони й сотні метрів, як знову автобус вибухнув здивованими вигуками.