П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В роботі поступово з’ясувалося, що вулканічна енергія директора Вадима Григоровича все ж таки не могла замінити величезного життєвого трудового досвіду Іринарха Івановича.

Вчитель праці, мов полководець, раз у раз міняючи тактику залежно від забрудненості території, то кидав головні сили бригади на лівий фланг, то переносив на правий.

Накульгуючи, він обходив бойові порядки своєї армії і повторював:

— Молодці! Пишаюсь вами, дорогі товаришочки сини й дочки!.. Завзятушники-передовушники, як я таких називаю…

Жодна керівна вказівка не могла б заохотити їх більше, ніж оте «пишаюсь вами».

І кожен з них так старався, так старався, як ніколи, мабуть, у житті.

Можете вірити, можете ні, але шестирічний брат Люби Миркотан Андрюха не тільки не відставав від четвертаків, а був серед найперших. Насупивши брови й закопиливши губу, він вишукував у траві такі дрібні цурочки й залізячки, яких не помічали інші.

— Ну, характер! — захоплено розводив руками Іринарх Іванович.

І коли після обіду п’ятирічну сестричку Наталі Приходько Лесю вкладали на веранді годинку поспати і хтось із батьків заїкнувся: «То, може, і Ан…» — Андрюха так блиснув очима, що той «хтось» проковтнув закінчення, замовк і сховався за чиюсь спину.

Звичайно, і сміх, і пісні річ потрібна, але все-таки головною в змаганні була праця, те, що бригада зробила.

І сам сонцесяйний директор Вадим Григорович, бригадир бригади «бешників», через дві години після обіду, коли трудовий день учнівських бригад завершувався (ясна річ, він був коротший за дорослий), чесно визнав перед усіма:

— Звичайно, нам дуже хотілося бути першими. Що там казати. Або хоча б зрівнятися, тобто коли ото кажуть: «Перемогла дружба…» Але… хоча мій четвертий «Б» працював відмінно і по піснях був поза конкуренцією… але на цей раз першими доводиться визнати бригаду шановного Іринарха Івановича. І я особисто привселюдно визнаю його керівництво бригадою недосяжним. Якщо вдатися до військової термінології, то я лише старший сержант, а він — генерал.

Така директорська скромність на всіх справила дуже гарне враження, і навіть «бешники» після цього не так уже переживали свою поразку. Раз сам директор не соромиться другого призового місця, то чого вже їм!

Дорослі ще продовжували працювати, а учнівські бригади відпочивали. Таке було розпорядження начальства.

Хто в піжмурки завівся, хто в квача, хто в сищиків-розбійників, хто в класи, хто у волейбол… Це вже як водиться. А хто просто гуляв собі по лісу… Шурочка Горобенко і Тая Таранюк належали саме до таких.

І от, гуляючи, одійшли вони досить далеченько й вийшли на дорогу, якою приїхали в табір.

І раптом побачили Андрюху.

Повзаючи на колінах і сопучи від старанності, він щось креслив затиснутою у кулаці гіллячкою прямо на припорошеній пилом дорозі. Причому весь час сторожко озирався й поспішав. Наче робив щось не дозволене або секретне. Дівчата були досить далеко, він їх ще не помітив.

Шурочка поклала палець на губи, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.

На дорозі великими літерами було написано: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ „А“». А під ним здоровеннецька, метрів на півтора п’ятірка… з хвостиком. Саме в ту мить, як дівчата наблизились, Андрюха закінчував виводити отого хвостика.

Дівчата встигли тільки роззявити роти від здивування, як Андрюха вже підвівся, ще раз озирнувся злодійкувато і потрусив у бік табору.

— Так от хто ті п’ятірки з хвостиком виставляв! — почервоніла Тая.

— А Люба, значить, приносила і клала на парти, — сказала Шурочка. — Але Андрюху чіпати не будемо, побалакаємо з Любою…

…Люба так розгубилася, що не одразу й відповіла. Потім зітхнула і опустила голову:

— Йому так хотілося, щоб була таємниця… І він же не двійки, не одиниці… П’ятірки ставив… Розумієте, я весь час розказувала про наш клас. І от якось розказала про Кума Цибулю, про ту історію з яблуками. Андрюха й каже: «Знаєш, а його треба відзначити. Давай йому п’ятірку поставимо». І ото вивів на аркуші з мого зошита п’ятірку з хвостиком. Він чогось п’ятірки так пише… І сказав, щоб я нищечком поклала Куму Цибулі на парту і нікому щоб нічого не говорила… Ну, я й мовчала… Тільки не думайте, що він і мені написав. Ні-ні!.. Це вже я не знаю хто, це вже хтось інший…

— А я знаю хто, — сказала Шурочка. — Тобто не знаю, а думаю…

— Аллочка? Правда? — підвела на неї погляд Тая.

— По-моєму, вона…

Люба чомусь почервоніла, потім прохально подивилася на дівчат:

— Тільки ви не кажіть йому, добре?.. Хай він думає, що ніхто не знає. Він так хоче, щоб була таємниця…