П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але потім не витримала баба Зоя. Побачивши, як нудиться з нею Аллочка, як чекає на бабу Надю, як аж підскакує від радості, коли та приходить, баба Зоя вирішила покласти цьому край.

Якось увечері баба Зоя мала бурхливу розмову з батьками і поставила питання руба: або я, або вона. Наступного ранку батьки дуже ніжно й душевно переговорили з бабою Надею, баба Надя поплакала й приходити перестала. Спершу вона вигадувала Аллочці, що нездужає, а потім і справді почала хворіти, цілий місяць пролежала у лікарні. Тим часом баба Зоя перемогла свою нелюбов до мандрівок і почала ходити з Аллочкою на прогулянки, особливо у зоопарк. Баба Надя в зоопарк Аллочку не водила — їй було жаль дивитися на тварин у неволі.

А баба Зоя, як виявилось, знала про тварин і звірів дуже багато цікавого. Її чоловік, Аллоччин дідусь, який помер ще до того, як Аллочка народилася, був ветеринаром, справжнім лікарем Айболить…

Скоро Аллочка полюбила ходити з бабою Зоєю у зоопарк і слухати її нескінченні оповідання.

А восени Аллочка пішла у перший клас і потроху почала одвикати від баби Наді…

І коли баба Надя якось не витримала і зайшла, щоб хоч одним оком глянути на неї, Аллочка відчула навіть якусь незручність від розчулених, зволожених очей баби Наді, що дивилися на неї з неприхованим захопленням.

— Боже, яка ти стала красуня!.. Будьте певні!.. — весь час повторювала баба Надя.

Вона вже зовсім оглухла і без апарата не чула нічого. Апарат у неї був якийсь недосконалий, раз у раз чогось противно пронизливо вищав. Аллочці було неприємно це. Але вона, як вихована дівчинка, не показувала нічого, навпаки, усміхалася бабі Наді лагідно й привітно.

Тижнів через два після цього баба Надя подзвонила по телефону і прохально спитала у мами:

— Можна, я зайду до вас на хвилинку?.. Тільки глянути на Аллочку…

Мама скривилася, але відповіла підкреслено чемним голосом:

— Ах, звичайно-звичайно, будь ласка, Надіє Сергіївно… Тільки, якщо можна, не сьогодні… й не завтра… У мене такі важкі дні…

Більше баба Надя не дзвонила. І не заходила.

Аллочка іноді бачила її здаля, коли гралася у дворі з дітьми. Вона чи йшла в магазин, чи поверталася додому. Аллочка привітно кивала їй, усміхалася, але не підходила. Чогось вона тепер соромилася бурхливих виявів баби Надиної любові.

А то вона бачила, як баба Надя дивилася на неї з вікна своєї квартири. І Аллочка ніколи не забувала привітно кивнути їй і усміхнутися. На якусь мить Аллоччине серце щемливо стискалося. Але тільки на мить…

Минув рік… Потім минуло два, три роки…

Якось у вересні місяці, вже в четвертому класі, Аллочка забрела на задній двір, що за флігелем. Шукала дітей. Вийшла погуляти, а нікого чогось не було… І раптом побачила, що на карнизі вікна першого поверху стоїть Люба Миркотан з якимось пакунком у руці. Кватирка була відчинена…

Вгледівши Аллочку, Люба заціпеніла, потім спалахнула, як маків цвіт, стрибнула з підвіконня на землю, і, не обертаючись, побігла геть.

Аллочка так розгубилася і так злякалася, наче то її спіймали на гарячому.

І раптом згадала: десь із півроку тому, весною, вона вже раз бачила Любу тут, на задньому дворі. Тільки Люба тоді стояла не на карнизі, а просто біля вікна і, приставивши до скла дашком руку, зазирала всередину. І знову ж таки, побачивши Аллочку, Люба почервоніла й розгубилася. Але тоді Аллочка не надала цьому значення. Звичайно, зазирати у чужі вікна не дуже красиво, тому Люба й почервоніла. Єдине, про що подумала тоді Аллочка, що то було вікно баби Надиної кухні.

І лише тепер проста й незаперечна думка майнула в голові: «Так от чого вона мене не любить! Вона злодюжка, щось краде з вікон першого поверху, а я її тоді побачила, і тому вона мене не злюбила…»

Коли людина знаходить мотиви, причину якихось незбагненних, нез’ясовних до того явищ, — їй одразу робиться легше.

Аллочці стало жаль Любу. Врешті Люба непогана ж дівчинка. Добра і щира. Гришка Гонобобель ще в третьому класі розказував якось про хворобу — клептоманію, коли людина просто не може не красти.

А що, як Люба хвора?

Що робити?

Як їй допомогти?..

Головне, спершу треба її заспокоїти.

Наступного дня у школі Аллочка підійшла до Люби і скоромовкою прошепотіла їй на вухо:

— Ти не бійся, я нікому не скажу. Клянусь.

Люба почервоніла і смикнула плечем. Але нічого не сказала, мовчки одвернулася.