Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я й справді був твердим і мужнім. Але вісім років тому я зрозумів переваги вміння зберегти собі життя. Відтоді мій характер дещо пом'якшився.

Цмулячи джин, Корсо в перервах цитував Шекспіра. Боягуз помирає тисячу разів, а хоробрий жодного разу й усе таке. Але Понте не належав до тих людей, яких можна заспокоїти цитатами. А тим паче цитатами такого зразка на кшталт такої.

— Насправді страху я не відчуваю, — сказав він, замислено опустивши голову. — Мені лише не хочеться втрачати свої речі. Свої гроші. Свій дивовижний сексуальний потенціал. Своє життя.

Це були вагомі аргументи, й Корсо мусив визнати, що вони могли бути загрозливими за тих обставин, у яких вони перебували. Крім того, додав бібліотекар, були й інші зловісні ознаки. Великі гроші, які пропонували йому за рукопис Дюма, таємничі нічні дзвінки.

Корсо зацікавлено стрепенувся.

— Тобі телефонують уночі?

— Так, але вони нічого не кажуть. Протягом певного часу мовчать, а тоді кладуть слухавку.

Поки ла Понте розповідав про свої лихі пригоди, мисливець за книжками обмацував свою полотняну сумку, яку дістав зі схованки кілька хвилин тому. Макарова тримала її там протягом усього дня, під прилавком між ящиками пляшок та барильцями з пивом.

— Не знаю, що мені робити, — трагічним голосом завершив свою розповідь ла Понте.

— Продай рукопис, і покінчімо з цим. Події виходять із-під нашого контролю.

Книгар заперечливо похитав головою й попросив Макарову налити йому ще порцію джину. Подвійну.

— Я пообіцяв Енріке Тайлеферу, що продам цей рукопис на відкритому аукціоні.

— Тайлефер помер. А ти ніколи у своєму житті не виконав жодної обіцянки.

Ла Понте похмуро кивнув, ніби йому не хотілося, щоб хтось нагадував йому про це. Але раптом обличчя йому проясніло, крізь густу бороду пробилася дивна гримаса; за великого бажання її можна було б назвати усмішкою.

— Ти маєш рацію. Але вгадай, хто мені щойно телефонував.

— Міледі.

— Ти майже вгадав: Ліана Тайлефер.

Корсо подивився на свого друга з безмежною втомою. Потім узяв склянку з джином, щоб вихилити її одним ковтком, майже не дихаючи.

— Ти знаєш, Флавіо, — сказав він нарешті, витираючи рот тильним боком долоні, — іноді я маю відчуття, що вже читав цей роман, раніше.

Ла Понте знову наморщив лоба.

— Вона хоче, щоб я повернув їй «Анжуйське вино», — пояснив він. — Таким, яким воно є, без ідентифікації чи якихось уточнень. — Він умочив губи у своє питво, перш ніж невпевнено всміхнутися до Корсо. — Дивно, чи не так? Звідки в неї цей несподіваний інтерес?

— Що ти їй сказав?

— Що історія вийшла з-під мого контролю. Рукопис тепер у тебе. І що я підписав із тобою контракт.

— Отже, ти їй набрехав. Ми з тобою нічого не підписували.

— Звісно, я їй набрехав. Тож я підкинув тобі нелегку роботу, якщо ситуація ускладниться. Проте я не відмовляюся вести переговори. Вдова й той, хто підписує деякі папери, виявили бажання повечеряти зі мною одного з цих вечорів. Щоб обговорити цю справу. Я досі відважний гарпунник.

— Ніякий ти не гарпунник. Ти брудний виродок і зрадник.

— Атож. Таким мене зробила Англія, як сказав би той зачуханий Грехем Грін. У коледжі мене називали То-був-не-я. Я ніколи тобі не розповідав, як я складав іспити з математики? — Він знову підняв брови з ностальгічним виразом у погляді. — Я завжди поводився, як природжений виказувач.

— Ти остерігся б Ліани Тайлефер.

— Чому? — Ла Понте подивився в дзеркало над баром. Він скорчив любострасну гримасу. — Відколи я почав носити фейлетонні романи її чоловікові, мені сподобалася ця класна тітка.

— Так, — погодився Корсо. — Вона тітка класна, але це середній клас.