Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ми маємо трьох д'Артаньянів, — пояснив я. — Перший із них — це Шарль де Бац Кастлеморе, ми знаємо, що він існував, бо свого часу Ґазет де Франс написала, що він загинув двадцять третього червня тисяча шістсот сімдесят третього року — під час облоги Маастріхта куля влучила йому в горло. З ним полягла половина його солдатів… Хоч його смерть збіглася зі смертю його романного прототипа, у житті йому щастило не набагато більше.

— Він теж був гасконець?

— Атож, із Луп'яка. Це село досі існує, і в ньому встановлено пам'ятний камінь: «Тут народився близько 1615 року д'Артаньян, чиє справжнє ім'я було Шарль де Бац і який загинув при облозі Маастріхта в 1673 році».

— Це історична помилка, — сказав Корсо, заглянувши у свої записи. — Як пише Дюма, д'Артаньянові на початку роману, близько 1625 року, було вісімнадцять років. Але на той час д'Артаньян справжній мав лише десять років віку, — він усміхнувся усмішкою освіченого й скептичного кролика. — Він був тоді надто юний, щоб володіти шпагою.

— Атож, — погодився я. — Дюма змінив йому вік, щоб він міг узяти участь в авантюрі з діамантовим намистом за участю Рішельє та Людовіка Тринадцятого. Шарль де Бац, певно, прибув до Парижа зовсім юним. У 1640 році його ім'я згадується серед гвардійців пана Дезессара в документах, які мають стосунок до облоги Арраса, а через два роки він брав участь у Россельйонській кампанії. Але він ніколи не служив у мушкетерах за часів Рішельє, бо його прийняли до цього елітного підрозділу, коли Людовік Тринадцятий уже помер. Його справжнім заступником був кардинал Джуліо Мазарині… Різниця в десять чи п'ятнадцять років між двома д'Артаньянами справді існує, хоч Дюма після того успіху, який мали його «Три мушкетери», поширив сюжет майже на сорок років історії Франції і в наступних томах своєї романної фантазії намагався якомога наблизитися до реальних подій.

— А чи багато про нього відомо? Я маю на увазі причетність до історичних подій автентичного д'Артаньяна.

— Досить багато. Його ім'я з'являється в листуванні Мазарині з міністерством війни. Як і герой роману, він діяв як агент кардинала під час повстання Фронди й виконував різні доручення при дворі Людовіка Чотирнадцятого. Йому навіть доручили делікатну місію заарештувати й відправити до в'язниці міністра фінансів Фуке, що підтверджується в листуванні мадам де Севіньє. І він міг познайомитися з нашим художником Веласкесом на острові Фазанів під час супроводу Людовіка Чотирнадцятого, коли той поїхав забрати свою наречену Марію Терезу Австрійську.

— Цілком придворний чоловік, як я бачу. Він дуже відрізняється від віртуоза шпаги, яким був персонаж Дюма.

Я підняв руку, не погоджуючись із Корсо.

— Не піддавайтеся видимості. Шарль де Бац, або реальний д'Артаньян, воював до самої своєї смерті. У Фландрії він служив під проводом де Тюрена, а в 1657 році був призначений лейтенантом «сірих» мушкетерів, тобто фактично виконував обов'язки цієї відбірної частини французької армії. Через десять років його призначили капітаном мушкетерів, і він воював у Фландрії в цьому званні, яке відповідало званню генерала кавалерії…

Корсо примружив очі за склом окулярів.

— Пробачте, — він нахилився до мене над мармуровою стільницею, так і не донісши олівця до свого блокнота, — якого року це було?

— Коли йому дали звання генерала?.. У 1667 році. Чому вас це зацікавило?

Корсо виставив зуби й куснув себе за нижню губу. Але це тривало лише одну мить.

— Просто так, — сказав він, і його обличчя знову набуло байдужого виразу. — Того самого року в Римі спалили одного індивіда. Трохи дивний збіг… — Він подивився на мене, але досить безвиразним поглядом. — Вам щось говорить ім'я Аристид Торк'я?

Я поколупався у своїй пам'яті. Ні, це ім'я мені нічого не говорило.

— Анічогісінько, — відповів я йому. — Він має якийсь стосунок до Дюма?

Корсо на мить завагався.

— Ні, — відповів він нарешті, хоч великої переконаності в його відповіді не було. — Гадаю, що ні. Але продовжуйте. Ви говорили про автентичного д'Артаньяна у Фландрії.

— Він помер під Маастріхтом, як я вам сказав, коли вів своїх солдатів в атаку. Героїчна смерть: англійці та французи штурмували фортецю, треба було перетнути небезпечну зону, й д'Артаньян пішов першим із чемності до своїх союзників… Мушкетна куля розітнула йому яремну вену.

— Тож він ніколи не став маршалом.

— Ні. Це виняткова заслуга Александра Дюма, що він нагородив свого вигаданого д'Артаньяна заслугою, яку скупий Людовік Чотирнадцятий пошкодував дати його попередникові з плоті й кісток. Я знаю кілька цікавих книжок, у яких обговорюється ця тема. Запишіть їхні назви, якщо хочете. Одна з них належить авторству Шарля Самарена: «D'Artagnan, capitaine de mousquetaires du roi, histoire veridique d'une heros de roman».[44] Інша книжка називається «Le vraie dArtagnan».[45] Її написав дюк Монтеск'є Фезенсак, прямий нащадок автентичного д'Артаньяна. Опублікована вона в 1963 році, як мені здається.

Жодна з цих подробиць не мала безпосереднього стосунку до рукопису Дюма, але Корсо занотовував їх так ретельно, ніби його життя залежало від них. Уряди-годи він відривав погляд від свого блокнота й кидав на мене запитальні погляди крізь свої погнуті окуляри. А іноді опускав голову й, здавалося, переставав слухати, а поринав у свої потаємні роздуми. У ті хвилини, хоч я й був у курсі всіх подробиць про «Анжуйське вино», навіть знав про деякі ключі, невідомі мисливцеві за книжками, я натомість перебував далеко від тих ускладнень, які мали внести в цю історію «Дев'ять Дверей». Але Корсо, попри те, що його мозок був схильний до логіки, почав угадувати зловісні взаємини, які існували між фактами, про які йому було щось відомо, й так би мовити розуміти літературний характер, що на ньому ці факти трималися. Усе це здавалося досить плутаним, але не забуваймо, що для Корсо ситуація була саме такою. І хоч ця розповідь відбувається після дуже серйозних подій, що відбулися потому, сам характер їхнього обертання — пригадайте картини Ешера[46] або книжки жартівника Баха — примушує нас знову й знову повертатися до початку, залишаючись у вузьких межах тодішнього знання Корсо. Знати й мовчати — правило. А правила треба знати, навіть якщо ти прагнеш налаштувати пастку, без правил не може бути ніякої гри.

— Гаразд, нехай буде так, — сказав мисливець про стародруки, після того як записав рекомендовані мною назви книжок. — Цей перший д'Артаньян автентичний. Третій — вигаданий д'Артаньян Дюма. Гадаю, їх обох пов'язує книжка Ґатьєна де Куртільца, яку ви мені показали одного дня: «Мемуари пана д'Артаньяна».

— Достоту так. Це справді персонаж забутий, найменш відомий із трьох. Проміжний хлопець, літературний і реальний водночас. Саме той, якого Дюма використовує, щоб створити свого персонажа. Ґатьєн де Куртільц де Сандрас був письменником, сучасним д'Артаньянові, який зрозумів художній характер персонажа й вирішив його описати. Через півтораста років Дюма довідався про існування цієї книжки під час своєї подорожі до Марселя. Господар будинку, в якому він зупинився мав брата, що завідував муніципальною бібліотекою. Схоже, цей брат і показав йому книжку, видану в Кельні в 1700 році. Дюма зрозумів, як вигідно він може використати сюжет тієї книжки, попросив її почитати й ніколи не повернув.

— Що ми знаємо про того попередника Дюма, Ґатьєна де Куртільца?

— Досить багато. Почасти завдяки тому, що він перебував під наглядом поліції. Народився він десь у 1644–1647 роках і служив мушкетером, корнетом у Royal Etranger, своєрідним іноземним легіоном тієї епохи, й капітаном кавалерійського полку, очолюваного Бопре-Шуазелем. По закінченні голландської війни, тієї самої, в якій загинув д'Артаньян, Куртільц залишився там і поміняв шпагу на перо, описуючи біографії, історичні теми, більш або менш апокрифічні та непристойні плітки про життя французького двору. Це спричинило йому проблеми. «Мемуари пана д'Артаньяна» мали грандіозний успіх: п'ять видань за десять років. Але викликали невдоволення Людовіка Чотирнадцятого, розгніваного тією нешанобливістю, з якою в книжці розповідалося про деякі подробиці життя королівської родини та її придворних. Тому коли Курліц повернувся до Франції, його заарештували й посадили до Бастилії, де він жив коштом держави майже до самої своєї смерті.

Актор скористався моєю паузою, щоб цілком недоречно продекламувати цитату з вірша «У Фландрії зайшло сонце» Едуарде Маркіни[47]:

Нас очолив капітан,