Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ніно…

— Так?

— Коли ти побігла по список, то… ти щось побачила в монастирі?

— Звідки ти знаєш?

— Так мені спало на думку. Ти потім мала дивний вираз обличчя.

— Я бачила Сташека і Тимека, — визнала вона. — Вони були мертві, наче… наче не жили вже якийсь час.

— Чому ти про це не сказала?

Так, власне, чому? Це була важлива звістка, бо смерть хлопців — як би це жахливо не звучало — давала їм усім більшу гарантію безпеки. Але Ніна не могла, просто не могла про це згадати. І тепер це її гризло. Чому вона мовчала? Бо здавалося, якщо вона нічого про це не скаже, то зможе удавати, ніби не бачила Сташека і Тимека, не відчувала страшенного смороду тліну, від якого в неї і досі свербіло в носі? Так, мабуть, що так.

Ніна не зізналася у цьому Хубертові. Замість цього заявила:

— Я не сказала й про інші речі.

— Наприклад, про що? — в очах хлопця промайнув неспокій.

— Наприклад, про те, що насправді це ти звільнив Тимека і Сташека.

— Але ж це зробила Малгося, — Хуберт добре брехав, Ніна навіть могла б повірити, якби не його очі.

— Усі так і вважають, я знаю. Але я не думаю, що Малгося відчинила ті двері. Вона могла б їх відчинити, якби ключ був у замку, але навряд чи їй вистачило б відваги витягнути його з кишені Елізи. Забракло б духу. Крім того, я повірила, коли вона казала, що боїться Тимека, бо він дивний.

— А навіщо це робити мені?

— Щоби в нас не було іншого виходу, як тільки битися з Бестією. Ти знав, що лише її смерть ліквідує бар’єр, і хотів, аби пані Целіна якнайшвидше опинилася у шпиталі. Якби ти не випустив Тимека і Сташека, ми б, напевне, ще днів зо три дебатували, що робити, а вона б за цей час померла.

Хуберт прикрив очі, удаючи приреченого на смерть, який із гідністю приймає вирок.

— Тепер ти, напевне, скажеш про це пані Стефанії, так?

— Я про це не сказала нікому раніше — то чому б мені говорити про це зараз? — розсердилася Ніна.

— Не розумію, чому ти цього не зробила, якщо із самого початку знала…

Вона стенула плечима.

— Малгосі всі вибачили, бо вважають її дитиною, яка сама не знає, що робить. А з тобою так легко не минулося б. По-перше, всі б на тебе розлютилися. А по-друге… ну, не знаю: мені чогось здалося, що це може тобі сподобатися.

— Сподобатися? — він закліпав.

— Страждання заради любові й подібне. Не кажи, що це не спадало тобі на думку.

Хуберт щось невиразно пробурмотів.

— Через тебе ми всі могли загинути. Маріуш ногу зламав.

— Я знаю.

Хоча у його голосі вона почула справжній сором, але впевненості в тому, чи не насолоджується хлопець тим соромом, Ніна не мала. Хуберт був… нетиповим. Може, це той мистецький темперамент, про який розповідав її батько? Багато митців робили дивні речі з не дуже зрозумілих причин. Як ван Гог, який відтяв собі вухо. Може, й тут щось схоже. Вона мусила б зараз розізлитися, але вже не мала для цього сили, скінчилося ж усе добре. Та й любила вона Хуберта.

Повернулася пані Стефанія, несучи наповнену їжею торбинку.

— Я купила трохи солодких булок, тістечка і три пляшки «оранжаду», — сказала жінка. — Боюся, що зараз нічого кращого не знайти. Якби ти подумала про це раніше, я б зробила тобі бутерброди й дала чай у термосі…