Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спершу вони зайнялися плотом. Ніна намагалася допомагати, але швидко зрозуміла, що мало що зможе зробити, тож лише дивилася, як Яцек і Тамара підважують машину домкратом і знімають покришки. Неподалік крутився Артур, якого оминули, роздаючи усім обов’язки. Від часу перемоги над Бестією решта молоді його ігнорувала, що, схоже, дратувало хлопця.

— Я досі вважаю, що ми повинні залишити тут пані Целіну, — відізвався він наполегливо. — Вона тільки буде нас обтяжувати.

— Так, може, ми й тебе залишимо? — Ніна не піддалася на провокацію. — Ти нас також обтяжуєш.

— Та не розмовляй із ним… — просопіла Тамара, підіймаючи покришку. Ніна кинулася на допомогу, але не встигла нічого зробити, бо старша дівчина вже поклала вантаж на землю. — Він хоче, щоб із ним сперечалися.

Артур похмуро стиснув губи й тепер тільки стояв, витріщившись на товаришів, які працювали. Іноді Ніні було його майже шкода. Їй здавалося, що хлопець насправді хоче вибачитися за свою поведінку, але не знає, як це зробити. А може, це лише здалося? Навіть якщо так і було, наміру допомагати йому вона не мала.

Вони перекотили покришки на берег, де Яцек прив’язав їх мотузкою до плота. Уся конструкція мала вигляд склепаної нашвидкуруч, проте дівчинка оптимістично вирішила, що має витримати, принаймні якийсь час.

Потім вони винесли в сад багаж і склали з нього невеличке багаття.

— Вогонь буде помітно з озера, — занепокоїлася Ніна, але Яцек похитав головою.

— Не обов’язково, дерева й альтанка його закриють.

Він пішов за гасом, а дівчинка, скориставшись відсутністю хлопця, витягнула свою валізку й відступила в темряву.

— Ти здуріла? — схопила її за руку Тамара.

Ніна одягнула одразу обидва улюблені плаття: блакитне й кремове, натягнувши їх на позичені в приятельки штани. Тепер вона точно мала такий вигляд, як злодій, який напер на себе все, що знайшов у магазині одягу.

— Я їх тут не залишу!

— Ти стукнута, — заявила Тамара наче з невеликим подивом.

Ніна кинула валізку на купу речей, а Яцек облив багаття гасом і підпалив. Полум’я вистрелило вгору, розсипаючи навколо іскри, а посіріла світанкова темрява розійшлася ще більше.

— Тепер ми в безпеці, — задоволено сказав хлопець.

— Ти справді вважаєш, що військові їздили б Польщею, приміряючи нашу білизну на підлітків, як принц — туфельку Попелюшки? — захихотіла Ніна, але Яцек не дав збити себе з пантелику.

— Завжди краще бути обережним.

«У цьому щось є», — подумала Ніна. Чи щоразу, коли вона згадуватиме монастир, бачитиме оце багаття і відчуватиме паскудний сморід спалюваного одягу? Що ж, принаймні у стосі горіла її ненависна валізка. Тепер батькам доведеться купувати їй нову.

Але спершу, зрозуміло, буде скандал, і доведеться пояснювати, чому вона знищила речі. Це чекає на всіх. Стільки спалених хороших речей — які батьки не сердитимуться через це? Скільки з них отримає по дупі, як повернуться додому?

До Ніни ще не повністю дійшло, що саме сталося. Чи насправді лише півгодини тому потвора з космосу міцно тримала її у своїх павучих лапах? Це було водночас страшно реально і неймовірно. Вона ніяк не могла звільнитися від спогадів про Бестію — бачила її, ледь заплющивши очі, а голос чудовиська все ще звучав у голові Ніни, наче пісенька зі старої платівки. Їй здавалося, що так буде завжди, що Бестія її ніколи не відпустить. З іншого боку… рани Божі, ці події були настільки неймовірними, що дівчинка ледь вірила, що все це сталося з нею насправді. Раз у раз торкалася подряпин, які залишилися від гачкуватих лап — подряпин не дуже глибоких, але виразних, наче їх залишив розлючений кіт; Ніна хотіла б упевнитися, чи досі вони є у неї на щоках і руках.

Чи зуміє вона хоча б колись спокійно заснути?

— Ми мусимо поспішати, — Яцек підігнав товариство, яке зібралося навколо вогнища.

Вони принесли пані Целіну й Маріуша на пліт, що колихався біля берега. Ніна обережно зайшла на хитку конструкцію. Покришки, прив’язані знизу, підняли дошки вище рівня води, так що тепер, навіть із чималим вантажем, пліт не занурювався надто глибоко.

— Ті, хто не вміє плавати — на середину, решта сідає, де зуміє, — порадила Еліза.

Пліт затрясся, коли на нього заскочила остання людина. «Цікаво, чи він витримає», — подумала Ніна, підтягнувши коліна до підборіддя, щоб займати якомога менше місця. Було тісно, вони сиділи наче оселедці в діжці. До того ж треба було весь час слідкувати, щоби не спертися на пані Целіну чи Маріуша, який стогнав від болю щоразу, коли хтось торкався його ноги.

Темрява сірішала. Ніна вже розрізняла листя найближчого дерева, а на обличчях товаришів навколо бачила кожен прищ. Ці обличчя і без прищів виглядали страшно: землисті, змучені, з темними колами під очима. Лише зараз дівчина зауважила, що не одна вона вдягла кілька одежин. Багато хто скористався цією ідеєю. У блідому світанку вони видавалися групою сиріт-безхатченків, які тікають від війни.

Яцек і Тамара, які мали пливти за плотом, уже знімали светри і штани. Хлопець кинув Ніні зібгане вбрання, підштовхнув дошки і по кісточки зайшов у озеро.

— Список! — раптом крикнула Тамара.

— Що?