Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ,

в якому Яцек демонструє винахідливість,

а Ніна нарешті позбувається валізки

— Я ніколи такого не носила! — запротестувала Ніна.

— Ну, завжди щось мусить бути вперше, — відрізала Тамара, витягаючи з валізки пару штанів із забрьоханими грязюкою холошами. — Вдягни, вони достатньо теплі й чисті, а ти вся трясешся. Є в тебе якийсь сухий светр чи і його тобі позичити?

— Усі мої речі брудні, подерті або мокрі, — Ніна зняла вологу блузку й глянула на свої руки. Дякувати Богу, ніяких обморожень. Але ж буйна уява може бути прокляттям. — Або й усе відразу. Мені б влаштувати прання, але так складалося, що останнім часом я була зайнятою, вистежуючи диявола з космосу.

Холоші довелося закатати, бо Тамара була вищою, позичений светр спускався Ніні до половини стегон. Зате їй було тепло.

— І як? — запитала Тамара.

— Нормально, — Ніна із сумнівом глянула на власний одяг. Ніколи не любила стиль а-ля хлопець, бо завжди віддавала перевагу більшій кількості оборок, мережива й старосвітських рукавів-буф. — Чи то пак, — виправилася вона, — красно дякую.

— Як думаєш, що тепер буде? — Тамара засунула валізку назад під ліжко.

— Не знаю. Лідка сказала, що солдати її не бачили, тож усе не так і кепсько. З іншого боку, якщо бар’єр і справді зник після смерті Бестії…

— Військові будь-якої миті можуть зрозуміти, що шлях вільний, і приїхати до нас у монастир, — доказала за неї Тамара. — Прокляття, Ніно, ми мусимо звідси вшиватися. І що швидше, то краще.

— Знаю.

— Ходімо до інших?

Ніна кивнула.

Вони піднялися на другий поверх, де в темній кімнаті зібралася решта їхньої невеликої громадки — за винятком, зрозуміло, пані Целіни й Маріуша, з якими залишилася Еліза. Малгося терла очі, Яцек стояв біля вікна і ліхтариком передавав звістку.

— І що? — запитала Ніна, присуваючись до нього в мороці. Дощ ущух, з-за хмар виглядав місяць та іскристі зірки. Повітря після зливи пахло вологістю лісу й водою збуреного озера.

До світанку залишалося десь півгодини.

— Не відповідають.

— Може, заснули? — припустила Лідка, але Ніна похитала головою.

— Там тато Тамари, а жоден батько в такій ситуації не спатиме.

«Та й пані Стефанія також напевне не засне», — додала вона про себе.

— Тоді що сталося? — запитав Хуберт, кліпаючи. Еліза видала йому відразу кілька таблеток, що гамували біль, завдяки чому він перестав здаватися наче з хреста знятим, зате став сонним.

— Не знаю.

— Тре’ тікати, — відізвалася Кароліна. — Зара’ світатиме.

— Дорогою ми не пройдемо, — вирішила Тамара. — Принаймні не машиною.

— Могли б, ну, не знаю, оминути солдатів лісом або якось так, — запропонував Яцек.

— І нестимемо двох поранених, які не можуть іти самі? — Тамара стенула плечима. — Не впораємося.

— Тоді треба пливти озером, — Яцек, як і всі, був змореним, але тільки-но нова ідея спала йому на думку, відразу пожвавився. — Плотом.

— Ти маєш на увазі отой, що ми збудували? Ти на голову впав, чи як?

— Він не витримає дванадцять осіб, — підтримала подругу Ніна. — Він нас трьох ледве тримав.