Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Печеру? — очі Яцека блиснули. Нарешті він зацікавився. — Напевне. А що?

— Думаю, що в одній із цих печер переховують янгола, отого скаліченого, який раніше був у підвалі.

— А навіщо він тобі? Це ж вар’ят.

— Може, так, а може, й ні. У будь‑якому випадку я хотіла б із ним порозмовляти.

— Це гра, справді? — запитав Яцек підозріло.

— Гра, так, — кивнула Ніна, відчуваючи, як стискається у неї серце. — Пошукаємо?

— Зараз? Адже дощить.

— Уже менше, за хвилинку, думаю, узагалі перестане, — Ніна подумала було, чи не повинна вона пильнувати Коло, але якщо Сташек і Тимек повернулися, то, мабуть, у цьому вже не було потреби. До того ж вона говорила правду: дощ поступово стихав.

— Добре, можемо й пошукати печеру.

Не встигли вони вийти з монастиря, як злива перетворилася на мжичку. Ніна натягнула на голову каптур дощовика й глянула на небо. Воно прояснялося. Сонце вже виглядало з‑за хмар, світло відбивалося у краплях дощу і калюжах брудної води.

— Яцеку?

— Що?

— Знаю, що ви вважаєте мене божевільною. Але я хочу тільки… ну, щоби ви знали, що я роблю це, бо непокоюся за вас усіх.

— Шукаєш печеру, бо непокоїшся за мене?

— І це також, — Ніна почервоніла. Чому їй так важко пояснити, що вона має на увазі? — Але тут є й інше. Наприклад, те, що пані Целіна називає скандалами. Я роблю це, бо боюся за вас, розумієш?

— Авжеж, — Яцек відвернувся і рушив у бік лісу. Ніна пішла слідом. Дуже хотіла повірити, що в його голосі почулося справжнє розуміння, але не могла брехати сама собі.

Вони увійшли в ліс. Із дерев крапала вода, важкий від дощу мох прогинався під ногами. Усе було мокре й лисніло: букове листя, коріння, що стирчало з‑під землі, й велика темно‑зелена папороть. У тиші Ніна почувалася ніяково, але сміливо йшла за Яцеком. Хлопець рухався так, наче з народження мешкав у лісі.

— Треба йти на південний схід, — пояснив він. — Так було в путівнику. Печера розташована на південному сході від монастиря, на відстані п’ятдесяти метрів.

— Добре, нехай буде південний схід.

«Цікаво, чи це та сама печера, в яку я потрапила? — думала Ніна. — Мабуть, ні, бо я ж відійшла тоді далі, ніж на п’ятдесят метрів». Але вона була невпевнена, бо тієї ночі втратила як відчуття часу, так і напрямку — а останнє траплялося із нею не так часто.

— У цьому лісі недавно загубилася дитина, ти в курсі? — запитав Яцек.

— Знаю, пані Целіна нас попереджала, — Ніна роззирнулася неспокійно, а потім глянула на власні ноги. Сандалії обліплювала багнюка, ноги були брудними по самі кісточки. На краєчку плаття, що виднілося з‑під дощовика, помітно було кілька смуг. Може, Тамара мала рацію, вдягаючи штани?

Вони дісталися до вузького струмка. Яцек вправно перебіг його по камінню, а тоді розвернувся до Ніни.

— Обережно! — сказав він, але було пізно, бо дівчинка вже ступила в холодну воду. Вилаялася і вилізла на берег. Що ж, принаймні тепер у неї чисті ноги. Вона зняла каптур, бо почала пітніти. У лісі було душно: вода з дерев і землі, прогріта сонцем, випаровувалася.

— Уже недалеко, — втішив її Яцек. — Печера має бути десь тут.

— Як ти це робиш?

— Що?

— Ходиш лісом, наче індіанець. Ти ж народився у місті. Проводив канікули в селі?

— Ні, просто, ну, знаєш… я багато читаю. Про індіанців і траперів[27] та інше.

— Я багато читаю про піратів, але завдяки цьому не вмію висіти на вантах із абордажною шаблею у зубах.

[27] Трапер (англ. trapper, укр. пасткар) — мисливець на хутрових тварин у Північній Америці.