Шкільна картка. На фото, безсумнівно, Фліп, хоча молодший і з зачіскою, яка підкреслювала невелику капловухість. Прізвище: Вєжгонь. Імена: Артур Лукаш.
Було схоже, що Артур є справжнім Артуром, хіба документ був фальшивим, у що Ніна не дуже вірила.
Вона підійшла до ліжка, на якому спочивав великий том творів Словацького. Цікаво, що приховує найпідозріливіший із хлопців? Вона схилилася до наступної валізки.
Її вміст був на диво скромним. Один светр, дві зміни білизни, штани й сорочка — все поношене, аж Ніні стало шкода хлопця, особливо коли вона побачила криво пришиті ґудзики й шкарпетки із дірками на п’ятах. Хіба Адам насправді не мав нікого, хто подбав би про його гардероб — скажімо, дбайливої мами чи бабці? А може, йому здалося, що він приїхав сюди на уїк-енд, і тому взяв так мало речей? Вона тряхнула головою. Жодних документів не знайшла, навіть шкільного посвідчення, тож засунула валізку назад під ліжко й після хвилини вагання узяла твори Словацького. Вірші було густо попідкреслювано, а береги почеркано знаками оклику й нотатками. «Боятися — це вмирати щодня потроху», — виднілося під одним із віршів. У цих словах розпач і страх були настільки великі, що Ніні аж морозом по шкірі сипонуло.
Вона відклала книжку із відчуттям, що зробила щось дуже погане — наче зазирнула в чийсь щоденник або підслухала інтимні зізнання.
«Боятися — це вмирати щодня потроху».
Дівчинка глянула на годинник, який вказував п’ять хвилин на шосту. У неї було кілька хвилин до того, як доведеться бігти: вона вже запізнювалася на підвечірок. Озирнулася. Багаж Тимека вона обшукала вчора, а валізка Сташека гнила десь у темному кутку.
Залишився Яцек.
Ніна завагалася, бо сама ж викреслила Яцека з числа підозрюваних. Але тепер вона вже ні в чому не була впевненою.
«Тільки кину оком», — умовляла вона саму себе. Детективи часом мусять робити такі речі для слідства.
Вона вийняла з‑під ліжка валізку Яцека й відчинила…
— Що ти тут робиш?
Якби за спиною хтось вистрелив із гвинтівки, то не справив би більшого враження. Дівчина підстрибнула й озирнулася. На порозі стояв Адам, переводячи погляд з відчиненої валізки на Ніну й назад.
— Що ти тут робиш? — повторив він.
Пізніше вона усвідомила, що могла б легко знайти переконливу відмовку — вистачило б, наприклад, сказати, що Яцек просив її, аби вона принесла щось із валізки. Просто й без потреби подальших пояснень. Але тієї миті Ніна відчувала в голові тільки пустку й, що гірше, вона знала, що на її обличчі написана провина.
— Порпаєшся в наших речах? — Адам нахмурився. — Хто тобі це дозволив?
— Я… я… думала, ви на підвечірку… — вона глянула на годинник, але замість виправдання виходило щось геть протилежне. Раптом зрозуміла, що не чула гонгу, який кличе до столу.
— Цей годинник неточний, ти не знала? Поспішає на десять хвилин. Підвечірок ще не розпочався.
«От прокляття», — подумала безпорадно Ніна. Якби замість Адама це був, наприклад, Маріуш без супроводу Артура, то, може, вона й зуміла б його переконати, щоби він нікому не згадував про цей інцидент. Але з Адамом так легко не вийде.
— Послухай, я…
Але, перш ніж вона устигла вигадати щось переконливе, в дверях спальні з’явився Яцек.
— Ходімо… — почав він і замовк, побачивши обличчя Адама й Ніни. — Що відбувається?
«Не говори йому, — благала вона Адама поглядом. — Прошу, нічого йому не говори».
Але він, зрозуміло, сказав.
— Ніна порпалася у твоїх речах. І мабуть, у моїх також. Бо, наприклад, книжка лежить на ліжку інакше.
— Це правда? — нахмурився Яцек.
— Я…
— Ох, напевне вона нічого поганого не мала на увазі, — закепкував Адам. — Ніна веде слідство, бо ж один з нас — страшна Бестія з Кола, чи не так?
Яцек почервонів так, наче кров за мить мала бризнути з його щік. Підійшов до Ніни й закрив усе ще відкриту валізку.
— Не наближайся до моїх речей! — крикнув Яцек, від обурення пропускаючи кінцівки слів.