Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Жодного янгола, — доповів він. — Але тут є ще одна печера, трохи далі на північ. Можемо й туди піти.

Тепер, коли страх минув, Яцек знову був невичерпним запасом енергії.

— Мусимо повертатися на підвечірок. До того ж два кілометри — це задалеко.

— Чому?

— Янгол сказав, що він — принада, а принаду ніхто не триматиме на відстані двох кілометрів.

— Принада для кого?

— Для Бестії з Кола, — Ніна не мала б цього говорити, бо хлопець одразу відвернувся.

— Немає ніякої Бестії, — сказав він. — Тамара вважає, що в тебе забагато уяви.

— Краще забагато, ніж замало, — буркнула Ніна, але все одно їй стало прикро. Навіть Тамара тепер проти неї?

До монастиря вони повернулися не в найкращому гуморі. Дівчинка відразу пішла перевдягатися. У спальні нікого не було, тож вона могла зачинити двері й зняти плаття. Стопи й литки були брудними, а під тим брудом виднілися червоні смуги — сліди від кущів малини. «Ото результати контактів із природою», — подумала вона похмуро, вирішивши, що ліс, може, й красиве місце, але набагато краще милуватися ним на малюнках, аніж в реальності.

Вона потягнулася за останньою чистою спідницею, і в цей момент з валізки випав папірець. Ніна схилилася, відчуваючи, як калатає серце.

Наступний анонім?

ІДИ ДО ПАНІ ЦЕЛІНИ Й СКАЖИ ЇЙ, ЩО ТИ ВИРІШИЛА ПОЇХАТИ. А ПОТІМ ТІКАЙ ЗВІДСИ, ПОКИ ЩЕ МАЄШ ШАНС.

Це були ті само невпевнено нашкрябані лівицею літери, як і в першому листі.

«Тікай звідси, поки ще маєш шанс».

Вона сиділа на ліжку, дивлячись, як танцюють перед її очима слова, коли хтось потягнув за клямку спальні.

— Хвилинку! — крикнула Ніна. Її власний голос прозвучав хрипко, по-чужому.

Дівчинка поспішно вдяглася і відчинила двері. На порозі стояла Тамара.

— Чому ти зачиняєшся? — запитала вона.

— Хотіла перевдягтися. Дивися, — Ніна показала подрузі анонімку.

— Дурні жарти, — старша дівчина стенула плечима. — Йдеш на підвечірок?

— Так, зараз… зараз піду.

Вона сховала лист у валізку, а тоді пішла до ванної кімнати, де помила ноги. Дзеркало над умивальниками відбивало її пригнічене обличчя. «Дурні жарти». Слова Тамари боліли так само, як раніше легковажність Яцека. Цікаво, а чи взагалі комусь тут є діло до Ніни? Чи хтось плакав би, якби вона зникла в Диявольському Колі?

Відчуваючи, що за мить розреветься, Ніна сунула голову під холодну воду й деякий час так постояла. Відчула себе трохи краще й знову подумала про батька Тамари. Напевне він уже прямує до Маркотів.

«Цікаво, що зробить Тамара, коли довідається, що я дала пані Стефанії телефонний номер її батька, і що вона зателефонувала? Напевне розлютиться», — розсудила Ніна. Утім, дійшла висновку, що їй немає діла до цього. Якщо ніхто не хотів допомогти, вона мусить упоратися самостійно.

Ніна могла чекати, склавши руки на грудях, аж доки хтось прийде та врятує її, або могла спробувати щось зробити. Наприклад, знайти янгола, якщо він десь таки тут залишився, або зрозуміти, хто зайняв місце Славека. Перше не вийшло, бо ідея із печерою була хибною. Але, може, вдасться друге?

Ніна вийшла зі спальні й завернула у спальню хлопців. У цей час (на великому настінному годиннику пробило п’яту) тут не було нікого, всі вже сиділи біля столу.

Дівчинка схилилася і, почуваючись винною, витягнула з‑під ліжка стару, покоцану на кутах валізку. Вона належала Маріушу, якщо зважати на ініціали М. А, написані чорнилами. Ніна відчинила її. Усередині було повно брудних речей і шкарпеток, від запаху яких їй стало недобре. Вона з огидою занурила руку в клубовисько вбрання і виловила там поштову картку. На ній була дівчина, яка сидить верхи на стільці, гола, як її пан Бог створив. На голові вона мала багато світлих локонів і дурнувато посміхалася у фотоапарат, презентуючи білі зуби, які — як і червоний рум’янець — були, схоже, не справою природи, а ретуші.

Ніна відклала фото, відчуваючи, як її щоки палають вогнем. Якби Маріуш упіймав її, то, мабуть, убив би.

Вона потягнулася за наступною валізкою і відкрила її. Зверху лежала сорочка Артура, Ніна впізнала її по плямі, яка з’явилася, коли Маріуш випадково пролив на товариша какао. «Нормально, перевіримо Артура…» Ніна зі зростаючим відчуттям провини застромила руку під акуратно складене вбрання. Розклад поїздів, розпочатий лист до батьків («Мамо, не повіриш, якщо розповім, що я тепер можу…» — тут текст уривався), кілька зібганих обгорток від цукерок, щербатий гребінь… Вона вже мала намір здатися, коли під пальці їй потрапила мала прямокутна картонка.