Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може, в мене є природний талант? — в очах Яцека була помітна невпевненість. Він щось приховував, але що саме?

— Ти серйозно читаєш книжки про піратів? — змінив він тему.

— Так. Люблю такі.

— Вони, знаєш, не милися, — хлопець захихотів. — Пірати смерділи й мали зіпсовані зуби.

— Пірати й не повинні бути чистими, їм досить бути колоритними, — відповіла Ніна, вроджений романтизм якої зараз змагався із вродженим здоровим глуздом. Зрозуміло, що вона знала, якими НАСПРАВДІ були пірати, адже не була дитиною, що плутає фантазії з реальністю, але ж могла уявляти їх так, як хотілося? Книжки — це книжки, а життя — це життя.

— Колоритний пірат, в якого тхне з пащі, — Яцек радісно вишкірив зуби. — Може, ти хотіла б іще, аби я тебе поцілував?

— Ти ідіот? — пирхнула вона, відштовхуючи хлопця. Він утримав рівновагу й лише відскочив, регочучи, як божевільний. Насправді Ніна не злилася. Ця дурнувата розмова певним чином покращила її настрій. Була такою… звичайною — ну й дівчинка вважала за краще спілкуватися з Яцеком, який з неї насміхався, ніж із Яцеком, який мовчав, немов заклятий.

Вони оминули велике каміння, що стирчало з підліску, але входу в печеру ніде не було видно.

— Ти точно запам’ятав? — перепитала Ніна. — Може, це було не п’ятдесят метрів, а сто п’ятдесят? Чи двісті п’ятдесят? І не на південний схід, а, скажімо, на північний захід?

— Північний захід — це точнісінько на озері.

— Факт.

— Дивися, оно!

Вони мало не проминули печеру, що була закрита густими кущами малини. Яцек відсунувся, зашипівши, коли малина дряпнула шкіру. Далі лежало щось, що спершу можна було сприйняти за ще один великий камінь. От тільки під ним відкривалася шпарина завширшки, може, з півметра. Ніна присіла й зазирнула всередину. Звідти віяло холодом і тухлим м’ясом.

— Гей, є там хтось? — крикнула вона, але їй відповіла тиша.

Дівчинка встала та сказала непевно:

— Треба увійти всередину.

— А якщо там щось є? Ну, не знаю, якийсь звір, наприклад? — очі Яцека були занепокоєними.

— Але може бути і янгол, непритомний або поранений. Ми мусимо йому допомогти.

— Ну то заходь, — по обличчю Яцека було помітно, що янгола він боїться так само, як і невідому тварину, а може, навіть більше.

— Краще ти це зроби.

— Чому я?

— Бо на мені плаття.

— І що з того?

— Не хочу, щоби ти дивився на мій зад, — холодно відповіла Ніна.

— Наче мені цього хочеться, — пирхнув Яцек.

— Крім того, я боюся, — спробувала вона іншу стратегію. — І я дівчинка. Ти справді дозволиш, щоби дівчинка залізла в темне небезпечне місце, а сам тільки дивитимешся?

Це нарешті подіяло. Яцек став на коліна й заповз у печеру. Ніна переживала. Їй було трохи соромно. Якби він застряг у вузькому вході… ні, не хотіла про таке думати.

— Нічого тут немає, — крикнув він. Голос його був стлумлений, наче він говорив зсередини пляшки. — Тільки якісь дохлі тваринки… Фу, смердить стервом!

— Вилазь.

Яцек виліз із печери. Навіть задкуючи навкарачки в досить незручній позі, він був набагато вправнішим, ніж Ніна, за будь‑яких обставин. Як він це робив? Хлопець устав, обтрусив штани від листя і землі. На його обличчі було видно полегшення.