Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Думаєш, Тимека знайдуть? — запитала Тамара.

— Ні. Якщо чесно, то ні, — відповіла, замислившись, Ніна, женучи від себе милу картинку.

— Ти все ще вважаєш, що тут відбувається щось дивне?

— У підвалі сидить пришелепуватий янгол. Хоча б це не здається тобі дивним?

— Я мала на увазі ці зникнення. Спершу Сташек, тепер Тимек. Вважаєш, що їх щось забрало, так?

Ніна повільно кивнула.

— Щось, що мешкає у саду?

Ще один кивок.

— А вони йдуть вихвалятися героїзмом до лісу! — захихотіла Тамара.

— А ми йдемо чистити картоплю.

— Життя непросте, мала, — Тамара поплескала Ніну по спині.

До чищення лишалося ще трохи часу, тож дівчата пішли в сад. На березі озера стирчала висока фігура сержанта Павляка, а поряд — нижча, кремезніша постать коменданта Вілька. По воді пливли човни, в яких стояли люди й тицяли в дно баграми. Вітер сильнішав, спінені хвилі безперестанно спихали човни до берега. Люди з баграми ледь утримували рівновагу широко розставленими ногами й перегукувалися, намагаючись перекричати вітер, що заштовхував слова назад до рота разом із водяними бризками.

Ніна хвилинку спостерігала за цим, а тоді прошепотіла до Тамари:

— Зараз повернуся! — і побігла в глиб саду.

Дівчинка стала перед засохлою купою дерев і пошукала поглядом камінь, яким попереднього дня позначила межі Кола. Камінь був на місці, але тепер він лежав на яловій землі, а межа пересунулася на добрих кілька сантиметрів.

Диявольське Коло розросталося.

Ніна знайшла ще один камінь, поклала його на край кола, котре збільшувалося, і повернулася до Тамари.

— Тут нічого немає! — крикнув із човна чоловік у гумових чоботах і побитому міллю светрі. — З іншого боку ми вже також перевірили!

Дно заскреготіло об каміння, і човен прибився до берега. Чоловік заскочив на один із великих прибережних каменів і послизнувся на мокрій поверхні, але втримав рівновагу.

— Жодного шансу, що хлопець тут потонув, пане владо, — заявив він. — Хіба що відучора течія його кудись занесла, але усього озера нам не сила перешукати — заглибоке воно. Треба послати сюди аквалангістів із Гданська.

Комендант Вільк кивнув, а сержант Павляк помітив дівчат, які стояли поряд.

— А ви чого з іншими не пішли?

— У нас чергування на кухні, — похмуро відповіла Тамара.

— Кухня — це чудово, — пожвавився чоловік у гумових чоботах. — Що на обід? Я голодний, наче три чорти.

Тамара кинула розпачливий погляд на Ніну, яка безпорадно покачала головою. Чи вони всі — а в групі, що прибула з містечка, було кільканадцять чоловіків і кілька жінок — сподівалися, що залишаться тут на обід?

Раптове усвідомлення налякало Ніну більше, ніж розростання усіх диявольських кіл на світі — щонайменше цієї миті. Так, схоже, вони на це сподівалися.

— Ми мусимо пошукати пані Целіну, — Ніна тихцем відтягнула Тамару вбік.

Вони спочатку перевірили їдальню, потім кімнату з каміном, де викликаний з міста скляр саме склив вікно, й нарешті — спальню пані Целіни. Опікунки ніде не було.

Тамара рухом голови вказала на двері до кімнати Азкіеля.

— Вважаєш, вона там? — Ніна підвела брови.