Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, а як інакше? Хіба що вона сидить у саду. Але я так не думаю: прохолодно.

Тамара підійшла до дверей і постукала, спершу тихо, потім гучніше. Зсередини почулося невиразне: «Прошу».

Дівчата увійшли до янгольської кімнати. Пані Целіна спочивала в кріслі, а Малгося присіла поряд на бильці, поклавши голову на плече опікунки. Обидві здавалися спокійними й розслабленими. Азкіель, як завжди, сидів на підвіконні й дивився у вікно, але Ніна з якоїсь причини знала, що мить тому він тримав пані Целіну й Малгосю за руки.

— Щось трапилося, люба? — запитала світловолоса жінка. Янгол навіть не озирнувся, але Ніна відчувала, що він спостерігає за нею, наче очі в нього були й на потилиці.

— Міліціонери й шукачі Тимека хочуть залишитися тут на обід, — заявила Тамара.

— Чудова думка, — просяяла пані Целіна. — Це добрі люди, треба винагородити їх за роботу.

— Так, але ми не знаємо, що приготувати на тридцять людей.

— Приготуйте будь‑що, напевне зумієте. Сільвія вам допоможе.

Дівчата з кислими мінами вийшли з кімнати.

— Що тепер? — запитала Тамара. — Я вмію робити тільки яєчню.

— Якось упораємося. Не люблю готувати, але біля мами багато чого навчилася, — думки Ніни вже бігли в інший бік. — Як вважаєш, що він їй робить?

— Азкіель пані Целіні?

— Ага.

— Не знаю. А що мав би робити?

— Ти зауважила, що пані Целіна інколи перелякана і вся на нервах, а часом спокійна та впевнена в собі? Інколи вправно бреше, а інколи — ні? Мені здається, це саме через янгола. Він якимсь чином її змінює.

— Ти маєш на увазі гіпноз чи щось подібне?

— Або янгольські чари, — кивнула Ніна.

— Можливо, — Тамара примружила очі, після чого пожвавилася, коли нова ідея з’явилася у її голові. — А якщо це випробовування?

— Випробовування?

— Може, насправді ні зі Сташеком, ні з Тимеком нічого не сталося, може, вони зараз сидять десь у безпечному місці й сміються з нас. Азкіель і пані Целіна могли влаштувати їхні зникнення, бо хотіли перевірити, як ми поводимося у таких ситуаціях. Перевірити, впораємося ми чи ні. Щось подібне.

— Такий тест на Обранця? І Малгося, яка говорить про духів, теж частина випробування?

— Чому ні? — Тамарі ця ідея сподобалася. — Напевне, це все тільки гра, й нікому нічого не загрожує.

Ніна кивнула, але не почувалася переконаною. Це звучало надто добре, щоби бути правдою.

Розмовляючи, вони спустилися у кухню, де біля великої розжареної печі дрімала Сільвія. Коли дівчата відчинили двері, вона підвела погляд і відразу повернулася до спокою і бездіяльності, які можна помітити тільки у тварин. Чи цю жінку колись щось цікавило?

Ніна зазирнула у комору. Це було сухе, холодне й темне приміщення, під стелею висіли павучі мережива, а єдину лампочку вкривав товстий шар пилу. На полицях лежали мішки з мукою, цукром, квасолею і горохом, а також яєчний порошок, круг золотого сиру й трохи консервів, у дерев’яних скриньках громадилися фрукти й овочі, а в керамічному посуді — масло, шинка й сало. У кутку стояли ще діжки з квашеною капустою і банка густої сільської сметани. Ніна знала, що пані Целіна їздить по молоко до дружньо налаштованих хазяїв якогось із господарств, а решту запасів тут було згромаджено ще до приїзду молоді. Це була частина політики «не впадати в очі», про яку часто говорила світловолоса опікунка. По змозі уникати візитів у містечко, особливо машиною. У цьому не було нічого дивного: в Маркотах люди вже трохи відвикли від туристів, а з місцевих мало хто міг дозволити собі автівку, тож будь‑яка машина, навіть стара «іфа», привертала увагу.

— Суп? — запитала Тамара, зазираючи над плечем Ніни.

— Суп, — зітхнула Ніна.

Густі, наваристі й поживні супи вони їли щодня, бо м’ясо коштувало дорого і його важко було дістати, а інші страви надто складні. Тільки раз вони отримали на друге ще й вареники зі сливами та сметаною.

— Капусняк?

— Може, й так, — кивнула Ніна. — Ти хочеш чистити картоплю чи яблука?