Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І знову поверталися запитання, на які вона дуже хотіла б мати відповідь. Ким був скалічений янгол? Чому його зачинили в підвалі та хто зачинив? Пані Целіна? Азкіель? Може, крилаті через щось посварилися, але якщо й так, то через що? Що могло бути настільки важливим, що одна зі сторін конфлікту опинилася ув’язненою у підвалі?

Вона потерла синці на зап’ястках. Подумалося, чи не варто повернутися у підвал — янгол, схиблений чи ні, міг багато знати про те, що відбувається у монастирі. Але вона побоялася. Тільки через думку, що їй доведеться знову дивитися у страшне обличчя, відчувала млість, а крилатий здавався небезпечним навіть за ґратами.

Повернися, коли довідаєшся, що означає білий пил на черевиках.

Що це значить? І чи янгол насправді небезпечний? Бо ж Сільвія твердить, що «він смердить страхом». Що тут усі смердять страхом.

Ніна зітхнула. Цього разу досить голосно, щоби Тамара підвела погляд з‑над читаної книжки.

— Щось не так?

— Треба винести компот у сад, щоб вихолов, — дівчина розумно вирішила, що якщо вона зосередиться на приземлених справах, то, може, не боятиметься так сильно. Цей метод діяв, хоча щогодини все менше.

— Ага, зараз тобі допоможу.

Годиною пізніше до монастиря почали повертатися перші групки шукачів, і вже з їхніх облич Ніна зрозуміла, що вони не натрапили на сліди Тимека. Їй аж серце краялося. Одна справа думати, що хлопця не знайдуть (бо саме так вона вважала), і зовсім інша — на власні очі побачити похмурі й невеселі обличчя. Коли в монастир увійшла остання пара — Маріуш і Артур, які мовчки покачали головами, — Ніна мало не розплакалася.

Обід розпочався у похмурій атмосфері — всі зрозуміли, що сталося щось невідворотне й трагічне. Вже, певно, ніхто не вірив, що Тимека вдасться колись знайти. Утім, поступово під впливом тепла й хорошої їжі настрій у молоді поліпшився. Хлопці розповідали про небезпеки, на які вони наражалися під час пошуків, дівчата скромніше — давали зрозуміти, що й вони виказували відвагу, переходячи пінисті потоки чи заглядаючи до темних вологих печер. Ніна слухала все це, похнюпившись. Настрій їй не поліпшив навіть той факт, що суп був смачним і що вистачило його на всіх. Їй уперше здалося, що по‑справжньому долею Тимека переймалася тут лише Малгося, а інші якщо про щось і шкодували, то лише про те, що не вони виявилися Обраними. Якщо чесно, Ніна мусила визнати, що й вона не була якось особливо прив’язана до хлопця (вони й розмовляли всього разів зо два чи зо три), але вона принаймні боялася того, що могло означати зникнення Тимека. Тому ці вихваляння за столом будили в ній безсилу злість. «Вони всі дурнуваті, — думала вона, мовчки мішаючи ложкою капусняк, — підбадьорюють себе тим, що хтось упав у воду, бачив вепра або ж роздер собі штани на впалому дереві, але не помічають, що в монастирі відбувається щось погане. Чому вони настільки сліпі?» Ніна роздратовано труснула головою. Навіть Яцек і Тамара залишили її, бо збуджений хлопець навипередки похвалявся з Артуром («Павуки? Та я мало не наступив на змію!»), а Тамара була надто безтурботною, аби чимось перейматися.

По обіді пані Целіна знову порушила свою звичку не привертати уваги й вирушила машиною разом із Ремігіушем. Повернулася тільки до підвечірку. Привезла велику коробку тістечок. Побачивши ці тістечка, Ніна відчула, як повертається злість: невже пані Целіна могла подумати, що солодощі мають допомогти їм забути про Тимека. Про те, що хлопець або лежить десь поранений і з кожною годиною має усе менші шанси вижити, або вже мертвий, або ж сталося з ним щось настільки страшне, що навіть і уявити неможливо.

— Тістечко, люба? — пані Целіна заохочувальним жестом підсунула до Ніни коробку.

— Нема бажання, — дівчинка стиснула губи й глянула із викликом. «Мене цим не купиш», — подумала вона. Але відповідно до того, як солодощів меншало, вона все сильніше жалкувала про своє рішення. Тістечка виглядали по‑справжньому смачними: особливо ті, з крихким сподом та з кремом і ягодами зверху. Саме такі, які вона найбільше любила.

Нарешті Ніна, почуваючись мерзенною зрадницею, з’їла останнє тістечко. Воно було дуже солодким і застрягало в горлі, наче вона намагалася проковтнути повну ложку цукру. Спершу дівчина навіть відчула легку нудоту, а потім їй захотілося плакати. Пані Целіна дивилася на неї зі співчуттям, і це було найгірше.

Після підвечірку вони перейшли до кімнати з каміном, де чекала наступна несподіванка, а саме — радіо, велике й за формою подібне до пузатої шафки. Цікаво, чи пані Целіна їздила за ним аж у Гданськ? Бо ж у Маркотах, певно, нічого подібного не зуміла б знайти. Молодь відразу збилася у зграйку навколо дерев’яного ящика, а Ніна, й далі зі стиснутими губами, всілася у кріслі біля вставленої шиби. Погода від ранку не змінилася, було вітряно й похмуро, наче от‑от мало задощити. Ніна, яка ще мить тому роздумувала, чи не вирушити їй у Маркоти, тепер вирішила, що краще залишитися у монастирі. Пані Целіна попереджала про дощ, і хоча дівчинка була майже впевненою, що небезпека криється у саду, а не дорогою до містечка, але ж… що ж, це була тільки МАЙЖЕ впевненість. Ніна воліла під час мжички мати дах над головою.

Пані Целіна намагалася упіймати якусь станцію, але з апарата долинали лише дивакуваті високі звуки, ніби хтось катував хом’яка.

— Не розумію, — бурчала жінка. — Радіо абсолютно нове, повинно працювати.

Кілька хлопців запропонували допомогу, але дерев’яний ящик, схоже, вперся на своєму. Крутіння верньєрами, стукання по корпусу і навіть колупання у механізмі не діяли на нього, і він видавав тільки отаке жахливе вискотіння.

Пані Целіна врешті відступила й обвела заклопотаним поглядом обличчя розчарованої молоді.

— Вибачте, — сказала. — Може, завтра зможу його поміняти.

Світло над її головою згасло, а Ніна несподівано подумала: «Світ змінюється». Може, те, що електричні апарати псуються, було першою ознакою цієї зміни.

Через брак радіо пані Целіна принесла й роздала настільні ігри та колоди карт. На диво, ні‑хто не протестував і не намагався вислизнути з кімнати з каміном. Ніна, Тамара та Яцек зайняли місце недалеко від вікна. Спершу грали в «бирки»[18], потім — у покер, на сірники. У «бирки» неодмінно вигравав хлопець, який зі спритністю фокусника витягав брусок із самого низу стосу, а покер був стихією Тамари, яка блефувала, не кліпнувши оком. У їхньому товаристві Ніна почувалася останньою невдахою. Чи вона й насправді не може нічого іншого, як тільки вигадувати неіснуючі речі?

Тамара забрала чергову порцію сірників, глянула на годинник, а потім — на Ніну.

— Скоро ми повинні збиратися. З підвечірком нам пощастило, але вечерю доведеться робити.

— Я також муситиму йти, — зітхнув Яцек. — Пані Целіна попросила мене й Адама позбирати речі Тимека і занести до її кімнати.

— Тебе й Адама? — Тамара звела брови. Адам сидів неподалік: як завжди, сам і, як завжди, із великим томом поезії на колінах. Дівчина, схоже, не переймалася тим, що він може її почути. — І відколи ти з ним так товаришуєш?

— Він непоганий, — зніяковів Яцек. Схоже, він не поспішав виконувати доручення опікунки, й Ніну це не дивувало. Вона уявила процес пакування валізки Тимека і як її виносять зі спальні. Був у цьому якийсь знак того, що хлопець уже не належить до їхнього ґрона й ніколи сюди не повернеться. Залишиться після нього тільки порожнє, рівно застелене ліжко. Цікаво, чи, дивлячись на нього ввечері, хлопці подумають про зниклого приятеля?

В очах Ніни знову з’явилися сльози.

Але ж це треба зробити? Бо так позбуваються речей того, хто вмер.

Згорблена, вона дивилася на розкидані поблизу карт бруски. Тризуб, гарпун, багор. Люди, що прочісують баграми дно озера в пошуках тіла.

[18] «Бирки» — настільна гра з короткими брусками (бирками).