Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, авжеж, — вона не дивилася Ніні у вічі. — Ти не мусиш нічим перейматися, люба.

«Бреше, — подумала дівчинка, коли «іфа» рушила. — Вона не була в міліції. Напевне вона нікого не повідомила про зникнення Тимека».

Але що вона могла зробити? Звинуватити опікунку в брехні? Навіть подумати про це не можна: Ніну вчили, що діти не суперечать старшим. Щоправда, вона себе дитиною не вважала, але знала, що дорослі дивляться на це інакше. Якби вона почала скандалити, опікунка поставилася б до неї як до істеричної малолітки. А в дівчинки не було ніяких доказів…

«Тиха вода, — думала Ніна, дивлячись на стовбури буків, що пролітали у світлі машини, наче примари. — Я — тиха вода, я не протидію відкрито, але знаю своє і в разі чого зумію діяти. Може, це не дуже героїчно й не гідне Обраного, але що ж, я саме така».

Позаду них, у містечку, знову згасло світло.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

в якому до монастиря приїздить міліція,

а Ніна отримує анонімного листа і здогадується,

що означає білий пил на черевиках

Сержант Павляк був високим чоловіком із кінським обличчям і сірою шкірою, яка, здавалося, була на розмір більшою, бо звисала під підборіддям і збиралася у складки. Судячи з усього, колись міліціонер був значно товстішим, а потім різко схуднув. На кінчиках пальців він мав жовті сліди від нікотину, мундир його був не першої свіжості. І все ж сержант справляв досить приємне враження.

— Хто з вас найкраще знав зниклого Тимотеу ша Желінського? — запитав він молодь, яка зібралася навколо столу в їдальні.

Одинадцять пар очей незмигно дивилися на нього; ніхто не наважувався відізватися першим. Крізь розчинене вікно разом із поривами холодного повітря долинали голоси людей, які під командою другого міліціонера прочісували баграми дно озера. Була з ними й пані Целіна, її сопрано легко пробивалося крізь грубі баси чоловіків.

Кароліна встала й зачинила вікно.

— Напевне хтось із вас приятелював з ним більше за інших? — спробував знову сержант Павляк. — І хто це?

— Малгося. Чи то Малгожата Ґжесяк, — Еліза, схоже, вирішила, що раз уже вона стала неформальним командиром їхньої малої групки, то їй і відповідати.

Усі моментально подивилися на дівчинку, яка зіщулилася на стільці й розгойдувалася, вдивляючись у стіну.

— А, ця мала з духами, — в голосі міліціонера забриніла легковажність, і Ніна подумала, що він, мабуть, не настільки вже й симпатичний, як їй здавалося. — А хтось старший?

«Чому ви не запитаєте в янгола? — хотілося їй сказати. — Він же начебто знає усе». Але, звісно, пані Целіна взяла з них обітницю, що вони жодним словом не згадають ні про крилатого, ні про те, навіщо сюди приїхали. «Говоріть лише про важливі речі, — додала вона, — бо пани з міліції на дурості часу не мають».

Ніна подумки перетлумачила її слова так: жодної балаканини про диявольські кола, нічні марення чи дивні картини.

— Зі старших, мабуть, нікого, — завагалася Еліза. Двері за її спиною скрипнули, і до їдальні прослизнула пані Целіна. Двоє чи троє озирнулися, але більшість навіть нічого не зауважила. Вони були надто зайняті роздивлянням сержанта Павляка, як якоїсь циркової дивовижі — трохи страшної, але й трохи захопливої.

— А чи хтось узагалі щось про того хлопця знає? Де він найохочіше грався? Куди любив ходити?

Ніні все ще хотілося згадати про Азкіеля. Це було б наче кинути бомбу в самий центр кімнати, ідеальна помста за всі години страху. Вона хотіла зробити це на зло пані Целіні, бо й далі їй не довіряла. Щоправда, сьогодні зранку, коли з містечка приїхали на велосипедах сержант Павляк і комендант Вільк, Ніна сильно здивувалася — більше вона здивувалася б тільки, якби під монастир на своїх санчатах приїхав сам Дід Мороз. Тож мусила визнати, що помилилася принаймні в одному: їхня опікунка справді повідомила міліцію про те, що Тимек зник. Утім, це не змінювало факту, що вона все ще багато чого від них приховувала: Ніна була в цьому впевненою.

Вона озирнулася на пані Целіну, яка послала їй німе прохання, наче здогадавшись, що в дівчинки коїться в думках. Ніна на мить відчула підступне, жахливе задоволення — як не поглянь, а доля опікунки зараз була в її руках, і вистачило б одного слова, аби світловолоса жінка провела решту життя у в’язниці. А потім Ніні стало соромно, що вона взагалі могла про щось подібне подумати. Крім того, це було не тільки погано, але й нерозумно, бо сказавши про янгола, вона наразила б на небезпеку себе і свою родину.

— Він не ходив далеко, завжди грався з Малгосею в саду, — сказала Еліза, трохи подумавши.

Сержант Павляк зітхнув, зрозумівши, мабуть, що нічого більше не довідається.

— Але ж він міг випадково піти кудись, так? Наприклад, до лісу, — молодь невпевнено погодилася, а сержант витер лоба великою картатою хустинкою. Він пітнів, хоча в їдальні навіть при зачиненому вікні все ще було холодно. — То ми мусимо обшукати найближчі околиці й озеро. Також імовірно, що йому не подобалося у цьому… у монастирі, тож за можливості він просто втік би. Пані золотенька, ви зі мною згодні?

«Пані золотенька», чи то Целіна Сошинська, підійшла ближче і кивнула. Була вона спокійною, але на диво тихою, наче відступила кудись углиб себе: туди, де ніхто й нічого не могло б до неї дістатися.

Міліціонер заспокійливо поплескав її по спині.

— І нехай пані золотенька не переймається так сильно. Я розумію, що це не ваша провина. Ви напевне добра опікунка, але у дітей у віці того хлопця бувають доволі дивні ідеї.

Целіна Сошинська послала сержанту бідну імітацію своєї чарівної посмішки і вже збиралася щось відповісти, коли зі стільця зістрибнула Малгося.

— Він не втік! — крикнула вона. — Він може чарувати, і я також умію. Ми Обрані!

У їдальні запала тиша, в якій можна було почути звук падіння шпильки. Усі раптом відвели погляди, зацікавившись власними черевиками або видом з вікна.