Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Більше, ніж ти гадаєш. — Я ковтнув слину. — Та я обов’язково їх тобі поверну.

— Скільки ж тобі?

— П’ять фунтів.

Він недовірливо глипнув на мене.

— Ти що, здурів? Я думав тобі треба кілька шилінгів.

— Клянусь, що поверну тобі!

— Навіщо ж тобі такі великі гроші?

— Не можу я сказати, але вони мені конче потрібні.

Висипаючи дрібняки знов у кишеню, Джемі здивовано дивився на мене. Його обличчя стало холодним і сердитим. Він похитав головою.

— А я вважав, що ти нарешті спустишся на землю... Я ж не Шотландський банк. Самим насилу вистачає.

Я відійшов, ображений такою відповіддю: найменший осуд завжди був болісним для мене. До кінця зміни я вже не зводив голови, щоб не зустрітися очима з Голтом. А тільки прогудів гудок, прожогом кинувся до воріт.

В неділю я ховався вдома, але в наступні дні Голт не давав мені спокою. Усі мої вагання одійшли, і я тепер покірливо прийняв на себе цей тягар. Мені хотілося лише віддати Голту гроші; навіть здавалось, що я їх дійсно винен. А Голт усе напосідав. Він навіть пригрозив мені судом, сказавши, що я теж «не кращий за старого». І справді, чим я був за нього кращий? Адже й мене бентежили спокусливі думки, коли Софі стелила мені постіль.

Ось і субота, а я нічого не придумав. Як же мені чкурнуть від Голта?.. Та він уже чекав мене біля воріт.

— Якщо сьогодні ввечері я не одержу своїх грошей, тоді вже ремствуй на самого себе.

Я в розпачі подався геть. Чого це я завжди повинен спокутувать чужі гріхи? Ні, досить з мене!

На сходах я зіткнувся з бабкою, що задоволено спускалась вниз із «Гарними вчинками» в руках.

— Він все пита про тебе. — Вона кивнула вгору. — Сьогодні він якийсь чудний. Навіть прохав мене хоч трохи почитати. — Останнім часом бабуня часто займалась цим достойним ділом: дідусь уже прощався з світом, й вона змінила своє ставлення до нього.

Я трохи завагавсь, а потім кинувся нагору. Дідусь лежав зодягнений на ліжку. Вигляд у нього був покірний і нещасний.

— Що з вами?

Він мляво посміхнувся. — Мабуть, завадило мені спасенне чтиво, — і сумно глянув мені в очі: — А ти сьогодні підеш на футбол?

— Сьогодні ж немає матчу.

Дід не сказав і слова. А я спустився вниз, розлючений, що він хотів затримати мене. Я більше не хотів водитись з ним і вирішив дотримувати слова.

Після обіду роздощилось. Я довго вештався туди й сюди, а потім знов подався до старого.

Я розпалив вогонь в каміні. Разів зо три ми з ним зіграли в шахи, а потім в «дурня», хоч увесь час задумано мовчали. Пізніше дід розлігся в своєму кріслі, а я читав йому «Алі Бабу», що завжди хвилював його. Коли ж я зготував для нього грінки з чаєм, дідусь промовив:

— Точнісінько так, як колись, Роберт.

Я аж скипів. Подивишся на нього, такого мирного й спокійного, і думаєш: навіщо ж усе життя робив він тільки прикрості й дурниці? Аж зло взяло мене на нього. І водночас я пригадав, як тепло і сердечно він ставився до мене, коли я був іще дитиною... Хіба ж я маю право покинути його? Адже для нього богадільня — це кінець.

Я глибоко зітхнув, а коли йшов з його кімнати, то шкодував, що дід мене не чув (він міцно спав у кріслі).

Того ж вечора я взяв мікроскоп, що подарував мені колись Гевін, — єдину річ, з якою я не хотів ніколи розлучатись, — і продав його, щоб розплатитись з Голтом. Коли я підійшов до будинку, де жив Голт, він був на вулиці в самій сорочці.

— Ну, ось вам гроші, — буркнув я.

Голт вихопив бумажки й дурнувато посміхнувся.