Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що ж я таке сказав? Чому вона поводиться зі мною з таким докірливим співчуттям?.. В теплому повітрі тихо мурмотів струмочок. Серце моє несамовито стукотіло і чомусь болісно стискалось.

— Я чимсь образив тебе?

— Ні, що ти. — Вона боролась з почуттям. — Просто, я щойно зрозуміла, які ми різні люди. Я — розсудлива, може, й занадто, а ти завжди літаєш десь у хмарах. Що станеться з тобою, коли Рейд поїде з Лівенфорда?..

— Рейд? Поїде?

Вона опустила очі.

— Так, він подав заяву, щоб йому надали місце в Англії. Можливо, йому там більше пофортунить.

— І що ж, він вже отримав те призначення? — одразу вирвалось у мене.

— 3-здається, це вже вирішено. Він сам збирався сповістить тебе сьогодні ввечері.

Я похолов. Хоч Рейд іноді й натякав мені на цю можливість, це був непередбачений удар. Чому ж він не сказав мені і слова. Мабуть, він не хотів бентежити мене... І все ж таки я почував себе чомусь відштовхнутим. Та перш ніж я сказав про це Аліс, вона заговорила знову, не підводячи з землі очей:

— Я знаю, тобі тяжко розлучатись з другом. Але гадаю, що й на відстані можна підтримувати дружбу...

Вона чомусь замовкла.

— Адже... — Аліс підвела голову. — Ми з мамою теж їдемо.

Я, певно, зблід і ледве зміг спитати:

— Куди?

Присунувшись до мене, вона заговорила швидко і схвильовано:

— Всьому виною, звичайно, мої музичні заняття. Ти знаєш, як мама хоче, щоб я навчалась у справжніх музикантів. Міс Кремб більш навчать мене нічому. В Уінтоні нема нікого. Ну, й порішили ми, щоб я вступила до лондонської консерваторії.

— До лондонської?! — Це був для мене кінець світу.

Аліс почервоніла.

— Ти хоч розумний, а сліпий. Всі ж добре знають, що мама виходить заміж... за Рейда.

Я остовпів. Звичайно, місіс Кейс ще досить гарна жінка... Та ця новина приголомшила мене.

Мовчанка.

Нарешті, відчуваючи себе зовсім нещасним, я сказав:

— Коли і ти поїдеш, у мене вже нікого не залишиться...

— Але ж я не поїду назавжди. — Голос у неї був ніжний і щирий. — Ти ж розумієш, що я повинна вчитись. Та й не роби ти передчасних висновків. Знай: у житті, як на тій довгій ниві...

Я був у розпачі. Сонце сідало за гору, а знизу линули гудки — то пароплав скликав до себе пасажирів.

— Пора! — сказала Алісон.

Вона благально глянула на мене і простягнула руку. І поки ми спускались вниз, мені чомусь здалося, що Алісон така ж хитлива, як і я. А пароплав собі гудів — протяжно і тужливо, немов сирена на котельному заводі. Свято скінчилось. І серце у мене тьохнуло: тепер я залишався сам, тепер загину. Майбутнє поставало переді мною, немов глуха стіна.

8

Остання субота липня... Усі ці прикрості до того засмутили мене, що я й забув про виставку квітів, призначену на цей день, і згадав про неї тільки десь біля дванадцятої, коли повертався з заводу додому. А коли доплентався до Ломонд В’ю, то мені й зовсім не схотілося йти на виставку. Проте я обіцяв Мардоку, і тому о другій годині пішов до себе переодягнутися. Звук важких непевних кроків нагорі двічі привертав мою увагу; зрештою я не витримав і вирішив зайти до дідуся.

Умитий, акуратно зодягнутий, дідусь стояв перед дзеркалом і тремтячими пальцями силкувався пов’язати краватку. Одяг у нього був старанно почищений, черевики блищали, — точнісінько як за колишніх чудових днів.