Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я не чекав такого лагідного тону. Мені здавалось, що він накинеться на мене за те, що «я забув про бога», «відмовився від святкування пасхи» і т. ін. І сльози засліпили мені очі. Та, хвалити бога, уже стемніло, і він не міг помітити цього.

— Нічого особливого.

— Чому ж ти більше не приходиш? Ми всі скучаємо за тобою, — і сестри, і особливо я.

Зібравши всі свої душевні сили, я відповів:

— Я більш не вірю в бога. Релігія для мене не існує.

Він мовчки слухав дивну звістку: я ж крадькома на нього зиркав. Тонке обличчя в нього було сумним і стомленим. І тут я враз подумав, що, певно, й він не зовсім-то щасливий, що й в нього можуть бути прикрі неприємності й незгоди; а я ще допікав йому своїми власними турботами. Та раптом він заговорив:

— Ти більш не віриш в бога: кажеш, розум зневажив віру... Що ж, і не дивно, що ти гордуєш цим. — Він помовчав. — Що знаєш ти про бога? Що знаю я про нього?.. Доведеться відповісти — нічого. Адже пізнати бога неможливо. Повір мені: безумство намагатися пізнати бога розумом. Не можна зміряти незмірне. Ми тяжко грішимо, горланячи про бога, а треба просто вірити, безмежно вірити в нього.

Помовчавши з хвилину, він додав:

— Ти пам’ятаєш, ми говорили з тобою про істот, що мешкають в морях на глибині п’ять миль і без очей пересуваються в суцільній темряві?.. Коли їх витягають на поверхню, вони вмирають. Те ж саме сталося б і з нами, якби ми хоч на мить наблизились до бога. — Значлива пауза. — Найбільший грішник той, хто возвеличує свій розум. Я, хлопче, добре знаю, що діється в твоїй свідомості. Ти звів усе до поняття клітини. Ти можеш пояснити навіть, з чого склалась протоплазма... Але ти спробуй штучно дать їй життя! Отож-бо, поки не здатні на подібне, треба коритися і вірити у вищу силу.

Він змовк. Ми майже підійшли до Драмбак Род. Прощаючись зі мною, він додав:

— Хоч ти і не шукаєш бога, Шеннон, та він шука тебе. І знайде, хлопчику, обов’язково знайде.

Збентежений, я плентався до Ломонд В’ю. Здавалося б, я мав радіти, що захистив свою ідею. Та я був збитий з пантелику, наляканий, а глибоко в мене в душі спливав чомусь страшенний сором.

Якби каноник напучував мене звичайними словами про хитрощі диявола й тому подібне, я почував би себе правим. Він міг навіть розжалити мене сентиментальним анекдотом про малятко, що плаче в яслах... Та він оперував моїми ж категоріями і довів мою безсилість. Припустимо, що бог існує... До чого ж смішно, коли така нікчема, дрібненька часточка матерії, як я, кидає йому виклик. Які страхіття, які муки дістануться мені за те, що сумнівався в ньому! Мені схотілося упасти на коліна й шукати заспокоєння в молитві. Та я прискорив кроки. Коли ж побачив Ломонд В’ю, то застогнав: «О господи... якщо ти все ж таки існуєш... чому ж таке різдво послав мені?!»

6

У травні раптом вдарили морози, але одразу ж потепліло, і все розкисло. Тижнів зо два до свят Ремесел, вертаючись з заводу по багнюці, я помітив бруньки на живоплотах; та і в мені сміялася весна. Аліс приїхала додому, і ми умовилися з нею поїхати на свято в Арденкейпл; я з нетерпінням ждав цього.

Коли я повернувсь до Ломонд В'ю, то враз помітив, що там щось скоїлось Бабуня з рішучим виглядом сиділа за столом, а батько намагався заспокоїти її.

—  Візьми собі поїсти сам, Роберт, промовив батько, насилу посміхаючись. — Софі пішла від нас.

Ця новина не вразила мене. Я швидко вмився і взявся поратись біля духовки.

— І це після всього, що я зробила задля неї невдячної, — лементувала бабка.

— Нічого, знайдемо іншу, — заспокоював батько, — адже вона страшенно жерла.

— Не можу ж я усе робить сама, — буркнула стара.

— Робі та я допомагатимем тобі, — криво всміхнувся батько. — Наприклад я беруся сам собі стелити ліжко. І взагалі, я навіть люблю хазяйнувати.

Я розумів, що він страшенно радий, бо це ж для нього економія.

Поївши, я, щоб догодити бабці, одніс вечерю дідусеві. Коли я увійшов до нього з тацею, старий сидів біля каміна, накинувши на плечі пальто.

— Спасибі, Роберт, — сказав він тихо. — А де ж Софі?

— Пішла від нас і навіть не сказала чому.

— Чи ти бач! — Дід глянув на мене здивовано і навіть трохи ображено. — Такі тепер людці пішли; ніколи не вгадаєш, чого від них чекати.

— І все ж таки, це дуже неприємно.

— Звичайно, — погодився дідусь. — Мушу признатись: вона подобалась мені. Така ще молода й така проворна.

Приємно було бачити старого в такому настрої — блаженний час, коли до нього поверталась колишня поміркованість і спокій. Я навіть стурбувався, чи не захворів він.