Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це ти, Роберт? — Хоч руки в нього й тремтіли, голос звучав рівно.

Якусь мить я здивовано дивився на нього.

— Куди це ви зібралися?

— Куди? — Він нарешті вив’язав краватку. — Дивне питання! Звичайно, на виставку.

— Ні... Ви погано себе почуваєте. Вам не можна йти.

— Ніколи в житті не почував себе краще.

— Сьогодні ж страшенна спека. Ви б краще полежали та відпочили.

— Я й так лежу вже цілий тиждень. Мені вже набридло лежати.

— Але ж ваша нога... — спробував я вжити останній аргумент.

Він одвернувся від дзеркала і, хоч голова в нього трусилась, безтурботно посміхнувся до мене.

— Любий мій хлопчику! Різниця між мною й тобою в тому, що ти надто швидко здаєшся. Невже я, глава сім’ї, й не буду на цьому знаменному для Мардока торжестві? До того ж я завжди любив квіти. Квіти й гарненьких жінок.

Я спалахнув, почувши, як дід визначив мій характер, хоч він і мав рацію, — і тепер з жахом дивився, як він зодягає піджак і поважно поправляє крохмальні манжети. Кілька останніх тижнів дід нездужав, але тепер з разючою безтурботністю збирався розважатись. Вже цього було досить, щоб паралізувати всі мої дипломатичні здібності. Примусити його відмовитись від задуманого було просто неможливо.

— Ну-с! — сказав він нарешті, задоволений своїм виглядом. — Можу я розраховувати на ваше товариство? Чи, може, ви бажаєте, щоб я йшов сам?

Звичайно, я мусив іти з ним. Як міг я лишити його самого в такому натовпі, та ще в цю спеку? Не покладаючись на свої ноги, а тому міцніше тримаючись за поручні, він почав спускатися сходами, а я пішов слідом.

Купки городян — чоловіки в солом’яних капелюхах, дами в легеньких платтях — тяглися дорогою до садів Овертонхауза, де було влаштовано виставку. Ми влилися в натовп, і я з полегшенням подумав про те, що тут ми не зустрінемо нікого з дідусевих друзів. Але за дідуся я непокоївся: його трохи похитувало, і я запропонував йому руку.

Це був жахливий промах з мого боку. Дідусь роздратовано відмовився від допомоги.

— За кого ти мене вважаєш? Що я, допотопна людина? Чи мумія? — 3 усієї сили намагаючись не волокти ноги, він випростався й спробував випнути груди, як за минулих часів.

— Років через п’ять я, може, попрошу тебе замовити мені крісло на коліщатах. А поки що ми цього не потребуємо.

Навіть найменший натяк на те, що сили його вичерпуються, був страшенною помилкою. Він думати не хотів про свою дряхлість і рішуче закривав очі на те, що не житиме вічно. От і зараз він якимось чудом тримається прямо, а я змушений визнати це, незалежно від своїх побоювань. Він був одягнутий старанніше від звичайного, і, хоч і волік ногу голова трусилась, вигляд у нього все ж був вельми поважний. Густе сиве волосся, що вибивалося з-під капелюха, тільки підкреслювало це враження; перехожі раз у раз оглядались, а він, почуваючи, що привертає їхню увагу, хорохорився й статечно ступав поряд зі мною.

— Ти помітив, Роберт, — шепнув він мені вже зовсім благодушно, — отих двох дам ліворуч... Дуже елегантні. А яке чудове сонце! Ні за що в світі я б не прогавив такої прогулянки!

Коли ми підійшли до входу на виставку, де тимчасово були влаштовані дерев’яні вертушки, дідусь бундючно подав два пропуски, якими запасся у Мардока. Ні, він був абсолютно невиправний!

Виставку влаштували в чарівній місцевості — то був найкрасивіший і найбільший сад у графстві. А сьогодні він мав і зовсім святковий вигляд: смугасті, червоні з білим тенти, натягнуті над експонатами, павільйони для насіння й садових інструментів, а на майданчику просто неба влаштоване кафе; міський оркестр, що розташувався круг фонтана, грав тихий вальс. Підстрижені газони й тінисті дерева, яскраве вбрання жінок, малинові з золотом мундири оркестрантів, звуки музики і плескіт фонтана, м’який гомін добре вихованих людей — від усього цього дідусь буквально розцвів. Він з насолодою ступав по м’якій зеленій траві. Ніздрі в нього роздувались.

— Усе своє життя любив я водитися з великим панством, Роберт. Це моя стихія.

Дід вклонився кільком особам, що бачили його вперше; він же, нітрохи не соромлячись, оглядав відвідувачів виставки.

— Гарно, дуже гарно. — Від хвилювання кров, видно, прилинула йому до голови. Він поводив себе пристойно й стримано, проте йому почало здаватись, ніби все це свято влаштоване на його честь. — Поглянь-но! Отам чи не місіс Буземлі?

— Ні, то не вона. — Дід тепер завжди все плутав. «Далекозорість», якою він так пишався, зникла назавжди.

— Немає значення. Все одно славна жінка. Трохи пізніше ми підійдемо до неї й погомонимо. А тепер покажи мені гвоздики Мардока. Все життя кохаюсь я в гвоздиках. І потім я хочу знати, чи одержить він премію.

Полегшено зітхнувши, я повів його до павільйону гвоздик. Вдалині я помітив Алісон з матір’ю, але зараз мені дуже хотілось уникнути зустрічі з ними. Ми увійшли під тент, де було повно квітів, вирощених в оранжереях фруктів і добірних овочів. Адже шотландці — відомі садівники. В одному з павільйонів було виставлено троянди, гідні подиву, за відтінками й ароматом; в іншій — безліч пахучого горошку, і пахощі його були настільки ніжні, як і його пелюстки. Ми милувалися пухнастими персиками в корзиночках, розкішною спаржею, перев’язаною блакитною стрічкою, гронами соковитого мускатного винограду, велетенським кавуном, який, здавалось, от-от лусне під натиском власного соку. Дідусь розглядав експонати з величезним задоволенням, удаючи себе суворого цінителя; обличчя в нього стало темночервоним, тому що під парусиновим тентом було душно і жарко. Спостерігаючи, який він задоволений, я засоромився від своїх побоювань і порадувався, що не позбавив його цієї розваги.

Нарешті, ми добралися до виставки гвоздик. Тут, серед досить значної групи людей, які допитливо і з великою увагою розглядали величезний букет, ми помітили Кейт і Джемі з маленьким Люком. Трохи пізніше з кіоска, відведеного для учасників виставки, вийшли Мардок і міс Евінг. Дідусеві було приємно побачити все сімейство вкупі. Він потиснув усім руки, навіть синочкові Кейт, якого по-дружньому назвав «Робі». Потім, оглянувши присутніх і немовби прилучаючи їх ласкаво до наших сімейних таємниць, він шепнув Мардоку, але так, щоб усі чули:

— То який же присуд, хлопчику? Одержали ми з тобою медаль?