Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тепер ми квити. Може зайдеш на хвилинку?

Я мовчки почвалав назад; мій настрій кращав з кожним кроком. І тільки в парку я згадав, що зопалу віддав йому всі гроші — на десять шилінгів зверх того, що він клянчив. Та що це значило? Я здихався його — і це було найліпше. Я завітав до тихої крамнички, купив собі смачного пирога і з’їв його до крихти. Як гарно прогулятись в тихий вечір! Навколо мерехтіли ніжні тіні. В кущах зайшовся співом дрозд. Я погрозив йому рукою.

—  Чекай-но, прийде ще й мій час! Тоді побачимо!

7

Лівенфорд, як казала колись мама, було старе задимлене містечко. Зате околиці його — чудові: ліси, річки, озера й гори. Багато туристських закладів і товариств об’єднували численних любителів природи за членські внески щось з півкрони; та коли Кейт і Джемі умовляли мене вступити в одне з них, або бабуня, сумно хитаючи головою, радила мені «погуляти на чистому повітрі», я хапав книжку і зачинявся в своїй кімнаті. Я, що завжди блукав по схилах і яругах, тепер не бачив навіть сонця! Проте, вранці, в день свята Ремесел, в мені прокинулась жадоба до блукань.

Та в нашій Шотландії постійним ворогом мандрівників є погода. Прокинувшись уранці, я глянув у вікно й побачив хмуре небо, що плакало дощем. Невже він буде лляти цілий день? Я сумно почалапав на вокзал.

Там, на платформі, уже стояло кілька екскурсантів. їх настрій, певно, був не кращий, І раптом серце в мене радісно затьохкало, вона була вже тут, а разом з нею і «Язон». Весь світ навколо звеселів, немов засяло сонце. Коли я підійшов, Рейд поспішив застерегти:

— Не бійся, Шеннон, я не їду з вами.

А Алісон струсила з носика патьоки й запитливо всміхнулася до мене.

— Ну, що ти скажеш, Робі? Може, не треба їхати сьогодні?

— О, ні, поїдемо обов’язково! — змолився я.

Адже мені хотілося поїхати, і я був радий, коли Рейд сказав:

— Нічого, не розмокнете. Тільки глядіть, щоб вас бува не змило за борт. Сьогодні мій барометр стояв на рисці «Тепло й сухо». Значить — обов’язково буде буря.

За останні два роки «Язон» перестав бути відлюдком. Я навіть заздрив його здібності «ніде й ні в чому не губитись», тому що цього мені постійно бракувало. Він їхав до Уінтона, щоб виконати якесь доручення місіс Кейс, і незабаром, попрощавшись з нами, побіг до поїзда, який стояв на протилежному кінці платформи. Відходячи, він зглянувся з Аліс, і мені здалося, що вона йому кивнула, хоч, може, я і помилився, бо чимдуж кинувся до каси за квитками.

Нарешті ми сиділи з Алісон у поїзді, що йшов до Ардфіллана. Після короткої подорожі залізницею ми поспішили в порт, де сіли на маленький пароплавчик «Люсі Ештон», що курсував між Ардфілланом та Арденкейплом. Розглянувшись довкола, ми вибрали затишне місце і з величезною цікавістю дивились на маневрування судна, що вибиралось з порту на широкий простір.

Ховаючись від зливи, я з тривогою звернувсь до Алісон:

— Якщо тобі погано тут, давай підемо вниз.

Щічки Аліс розчервонілись од вітру і дощу, а її темносиній беретик, здавалося, був вигаптуваний алмазними краплинами.

— Мені тут більш подобається, — гукнула дівчина, перекриваючи сердите бурхання хвиль та завивання вітру. — Та й скоро розгодиниться. Он бачиш — синя смуга.

І справді, я теж помітив синю смугу, що скоро злилася з другою і стала витісняти чорні хмари. А ось проглянуло і сонечко, і все навколо засміялось. Така вже особливість нашої природи: ніколи зразу не вгадаєш, чи буде дощ, чи навпаки,— погожий день.

— Барометр нашого «Язона» не збрехав! — зраділо кинув я.

Аліс погодилась зі мною.

— Слухай-но, Робі... не називай його «Язоном». — Вона помовчала. — Мама терпіти не може цього прізвиська. Адже у нього досить гарне ім’я.

Ми зійшли на ніс пароплавчика, який, вийшовши на широкий простір, вперто просувався вперед під блакитним небом, підтримуваним з усіх боків темносиніми горами, запнутими прозорим серпанком післядощової імли. Іноді він зупинявся поблизу якогось села, щоб навантажити молоду картоплю або взяти на борт орендаря з вівцями, яких той віз на базар. Хороше було подорожувати з Алісон, почувати себе поруч неї. Коли вона випадково торкалась мене, мене сповнювала велика радість і блаженство.

Десь близько першої години ми досягли містечка Арденкейпла, що замикало вхід до Лоху. Я був щасливий вже від однієї думки про те, що проведу з Алісон в цьому казковому гірському закутку аж три години. Хвилюючись, я поспішив вперед, щоб захопити місце в єдиному готелі, що гордовито височів серед сільських халупок та хлівів, хоч був не менш обшарпаний і сірий, ніж вони

Назустріч мені вийшла робітниця, яка завела нас в холодну залу, де ми були єдиними клієнтами. Всі стіни навкруги оздоблювали голови оленів та биків, які дивилися на нас порожніми очима. Шотландець-метрдотель, з презирливим обличчям та довгим пледом на плечі, підскочив і спитав, чого нам треба.

— Чи можна тут поснідати у вас?

— Сезон ще не почався. Можем подати вам тільки холодне снідання — ціна чотири шилінги шість пенсів з кожного.

Я вже готовий був піддатись на це здирство, коли Аліс прошепотіла:

— Хіба тобі подобається тут?