Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Н-нічого, — недовірливо мугикнув Льюїс.

— Справа в тому, — я посміхнувся аж до вух, — що в мене того вечора було призначено побачення з однією удовичкою в Уінтоні. Ну, я й розсердився на тебе, що ти хотів зірвати мені діло.

Він щиро посміхнувся.

— Дурню, чого ж ти зразу не казав?

А я багатозначно закивав.

— Везе ж чортяці, — з заздрістю сказав Льюїс. — А в Арфіллані все було занадто чинно і пристойно. Добре зробив, друже, що не поїхав туди.

Ця брехня на мить розвеселила мене, але потім я відчув огиду. Тому цілком замкнувся в собі, уникав людей, роблячи з самотності якусь чесноту. Коли Кейт запрошувала в гості, я завжди знаходив привід, щоб не піти. Дуже рідко я зустрічався навіть з Рейдом. Якось він натякнув мені:

— Я все стараюсь, Шеннон, задля твого блага.

— Як саме? — здивовано спитав я в нього.

— Та залишаючи тебе з самим собою.

Я відійшов. Що міг я йому відповісти?..

Я був до краю стомлений, усе мені набридло. Єдиною людиною, з якою ще мирився, була бабуня, тверда, мов скеля. Якщо дідусь нагадував пір’їнку, що летить за вітром, то бабуня, навпаки, стояла міцно на землі, спираючись на силу й мудрість свого народу. Часто сидів я з нею ввечері і слухав дивні повісті про те, як все було «колись». Вона з глибокою любов’ю оповідала про село, про тяжку працю і барвисті свята, пересипаючи свої розмови народними словами і зворотами (наприклад: «Шкоду зробив — як слід заробив» або «Травень проводжай — хату накривай»). У неї була чудова пам’ять, особливо на сімейні дати. Вона й досі могла в’язати найтонші мережива, прикрашаючи ними чепчик або комірець, бо була завжди великою чепурухою. Бабуня часто повторяла, що в їхньому роду всі довго жили, а її мама «дотягла майже до ста». Сама вона вважала, що «перекриє цей рубіж», і часто бідкалась, зітхаючи, що дід та її подруга міс Міннз «так швидко почали здавати».

Наближалось різдво. Усі крамниці були прикрашені церковними картинками і паперовими гірляндами. Та в Ломонд В’ю нічого не мінялось, хіба що бабка йшла до церкви, або дідусь ще більше напивався. І все ж, чим ближче було до свят, тим більш я нервувавсь. Щоб заспокоїтись, я намагавсь читати книги, що брав в читальні. Та втома трудового дня завжди давала себе знати, і я здебільшого куняв над ними. Зате в неділю я до півдня валявся в ліжку, захоплено ковтаючи романи Чехова чи Достоєвського, Максима Горького та інших російських письменників. Моя недавня пристрасть до романтики змінилась на повагу до філософії та реалізму. Найтяжче було продиратись крізь філософські нетрі Декарта або Юма, Бергсона й Шопенгауера; лише іноді осявало мене світло істини, що зміцнювало мій нахил до самотності і зненависть до теології. В моїй душі з’явилася іронія, яка дотла змітала містику й релігію. Адже не може вчений або дослідник повірити тому, що світ був створений в одну безсонну ніч, що чоловік був створений із праху, а жінка — з його ребра. Райський сад, в якому Єва уминає яблуко, а поряд, висолопивши жало, сидить змія, — лише наївна казка. Усе в природі свідчить, що життя виникло зовсім інакше: еволюція йшла мільйони років — від колоїдних розчинів до велетенських мамонтів і людиноподібних мавп.

Позбавившись ілюзій, я став шукати заспокоєння в красі. З читальні я приносив книги про художників, а повертаючись з роботи, почав вдивлятися в навколишню природу, милуючись багряним заходом або блакитними горами з величним Беном на чолі. Моя «зелена» ще фантазія перетворила цю вершину на дивний символ, в якому я втілював усе, що було недосяжним й непоборним.

Та, незважаючи на все, я відчував себе нещасним, коли прийшло різдво. На святий вечір я пішов до Кейт, щоб поздоровити її малого. Мені хотілося покласти й свій маленький подарунок йому в носочок, і разом з тим я сподівавсь лишитися у них хоч на обіді. Але вони кудись пішли, і, прив’язавши подарунок до дверей, я сумно почвалав назад. Серед кількох святкових поздоровлень, що я отримав, була листівка й від черниць; я посміхнувся — тепер це зовсім непотрібне. Коли наблизився обід, я не схотів спускатись вниз, схопив кашкета й вийшов геть із дому.

На вулицях в цю пору було не зовсім пусто. У Лівенфорді нема пристойного ресторану, тому я кинувся до бару Фіттерса. Тут я хоча б дістану кухоль пива і бутерброд з голландським сиром. Після холодної закуски мені ще більше не хотілось повертатись до своєї конури — адже там не було навіть каміна.

Читальня відчинялася о другій для тих, хто не вважав цей день якимось святом. Там було тепло. Я грівся в ній цілу годину. Але вона о третій зачинилась. Тоді я взяв з собою книгу і почвалав додому.

Над містом спустилася імла. Задумано ішов я Соборним перевулком і не помітив, що назустріч мені простує височенний чолов’яга. Та тільки-но почув я стукіт парасольки, як мене враз схопили дрижаки.

— А, це ти, Шеннон, — звернувся дружнім тоном патер Рош. — А я вже думав, що ти на зиму, як той ведмідь, сховався до берлога.

Я мовчав. Не треба його боятись, умовляв себе, — адже він звичайнісінька людина й не володіє ніякими таємними силами.

— Я йду до хворого на Драмбак-толл. Можливо, нам з тобою по дорозі?

— Так, я йду додому.

Помовчали.

— Ще тиждень тому я послав тобі листівку, та, мабуть, десь вона згубилась. Пошта не дуже-то шанує малі листівки... А в мене гостював бразільський пастор. Я знаю, що ти любиш біологію, і думав звести вас хоч на часинку.

— Я більше не цікавлюсь нею.

— Он що!.. Значить і це пройшло. А що ж лишилось після краху?

Я мовчав.

— А що це в тебе? — Він висмикнув у мене книгу. — О, «Брати Карамазови»... Хороша річ. Зверни увагу на Олексія. Яскравий приклад юнака, що до кінця не зрікся бога.

Він зиркнув у мій бік. Кілька хвилин ми простували мовчки.

— Любий мій хлопчику, що робиться з тобою?