Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, моя.

— Ні, моя.

Він поступився мені, і це була велика жертва з його боку. Плакат нас більше не цікавив. Ми глянули один одному в вічі. І я помітив по його очах, що наша сварка була для нього не менш прикрою, ніж для мене. Відродження нашої дружби було таким могутнім, таким щасливим, що ми не тільки гаряче стисли один одному руки, а й ніжно обнялись і, радо посміхаючись, побігли навмання, не кажучи й слова і навіть нічого не бачачи перед собою.

Біля каруселей заграли оркестри; засвистіли парові гудки на гойдалках; загули бубни, скликаючи людей на танці; затрубили тромбони, сповіщаючи про появу Клео — найогряднішої жінки в світі. На підмостках з’явились галасливі джентльмени в крохмальних комірцях та краватках-метеликах розмахуючи паличками, кричали: «Сюди, сюди, леді і джентльмени! Погляньте на Лео — людину-леопарда! Подивіться на перуанських пігмеїв! Єдиний в світі кінь, що говорить людською мовою! Сюди! Сюди!» Атракціони ожили. Ми з нетерпінням продиралися крізь юрбу. Джемі дав мені флорин на витрати. У Гевіна було ще більше. Він приїхав з Лівенфорда потягом, та назад може їхати з нами. Ми не хотіли більше розлучатися. І від цього нам стало ще веселіше.

Ми влучали в ціль, і скоро кожен з нас виграв по три кокосових горіхи, Гевін видовбав дірку в одному з них, і ми по черзі пили пахучий сік. Потім відвідали також лотерею, тир та інші атракціони і повернулися з безліччю трофеїв: шпильок, гудзиків, брошок тощо. Настала темрява, і скрізь замиготіли керосинки й ліхтарі. А люди все йшли і йшли; музики грали дедалі жвавіше й гучніше. Ух! Ух! Ух! — долинало з гойдалок. У натовпі я помітив Кейт і Джемі; пригорнувшись одне до одного, вони вперто навчалися нових танців. На трьох дерев’яних скакунах пронеслися Сем і Мардок з дідусем; кашкет у Мардока смішно збочився, в зубах стирчала сигара, а в посоловілих очах світився захват. Раз по раз зводився він на стременах і скрикував нелюдським голосом.

Пізно вже, дуже пізно. Потомлені, але щасливі збираємось біля машини. Особливо щасливою здається Кейт: вона часто поглядає на Джемі, і очі її сяють ніжністю й теплом. Мардок посоловіло дивиться на Гевіна і раптом заявляє:

—  Начхати мені на все! Начхати! Для такої освіченої людини, як я, все це абсолютно нічого не значить.

Сем ніяк не може завести машину, а Мардок з дідусем розважають нас дуетом: «Женев’єва... Жен...е...в’єва», тягнуть вони. Та раптом Мардок кидається в пітьму, і я чую, як він довго і огидно блює.

Нарешті ми рушили назустріч холодному нічному вітру, лишивши за собою вогні і гамір святкового ярмарку. В багажнику хропе дідусь, а в нього на плечі бовтаеться бліда й змучена голова Мардока. Поряд з ними, міцно пригорнувшись, сидять Кейт і Джемі. А спереду сидимо ми з Гевіном. Наша дружба чудесно воскресла, і тепер ми вже ніколи не розлучимось... У всякому разі будемо разом до...

Та ми мало ще знаємо свою долю. Все ж ми щасливі, і цього досить. Кругом тихо, лише мотор енергійно двигтить та шиплять ацетиленові лампи. Сем, наш загадковий водій, пильно вдивляється в пітьму. Машина мчить все далі й далі, неначе несе в безвість двох хлопчиків, що сміливо йдуть на прю з непокірним прийдешнім.

— От оце я люблю, — шепоче Гевін.

І я знаю, що саме.

16

Дідусева філософія, сформована, мабуть, на власному гіркому досвіді, твердила, що кожен мусить розплачуватися за свої радощі. Коли я бувало занадто розбешкетуюсь, дід завжди бурчав: «Дивись, хлопче, як би не довелося тобі плакати вранці». І дійсно, ранок, після веселої прогулянки в Ардфіллан, видався для нас досить непривітним. Прокинувшись, я помітив навкруги фатальну тишу. Мардок і досі валявся в ліжку, батько пішов уже на службу, а мати поралась у кладовці. Дідусь сердито пихкав люлькою, не звертаючи на мене жодної уваги. Коли ж я спустився вниз, двері раптом відчинились, і увійшла бабуня. Вона приїхала ще звечора (а я й не знав!) і вже встигла збігати на котельний завод по пенсію, в своєму гарному чепчику й у вишитій бісером намітці.

— Ой, бабуню! — закричав я. — А я й не знав, що ти вже приїхала.

Вона не відповіла нічого на це схвильоване вітання і почвалала по східцях. Та раптом обернулась і глянула на мене з таким докором, що в мене засмоктало біля серця.

— Ех, Роберт, Роберт, — буркнула глухо, — ніколи я не сподівалась, що ти здатний на таке.

Я відсахнувся. Певно, вона довідалась од Тіббі Міннз про те, що я зрікся її віри. Я ждав цього.^ Та бліде обличчя, зціплені зуби й скорботний погляд бабуні тяжко вразили мене.

—  Ще прийде коза до воза, та буде пізно, — кинула вона, і я аж затремтів, таким жалібним і тужливим був її голос. Остовпілий, дивився я вслід, а бабуня швидко зійшла на другий поверх й рішуче ступила до кімнати дідуся.

Я метнувся на кухню. Чому ця клята релігія, до якої я належу, викликає такий жорстокий гнів у бабуні? Відповідь була гнітючою. Гідна й поважна жінка, бабуня, мабуть, за все своє життя розмовляла не більше, як з трьома представниками цієї віри і, звичайно, помилялась. І все ж таки вона зневажала мою віру. Навряд чи вона пробачить дідусеві ту роль, яку він відіграв під час мого причастя.

В цю ж хвилину я почув нагорі галас, а вслід за цим з кімнати вилетів дідусь і стрімголов кинувся вниз по східцях.

— Ходімо, хлопче, — пробубонів він на ходу. — Давно нам треба було тікати звідси.

Дідусь був дуже схвильований. Певно, бабуня добре всипала йому за моє відступництво; та виявилось, що причина цих чвар була зовсім іншою. Вчора звечора бабуня довго сиділа біля вікна і добре бачила, в якому вигляді ми повернулись, — особливо Мардок. За сніданком вона розповіла про це батькові.

Дідусь давно вже уникав зустрічі з батьком, бо знав, що зять ненавидить його. Всього раз, як мені пригадується, були вони якийсь час вкупі — коли батько, натхнений мамою, показував нам нові поля зрошення за Лівенфордом, та й то ця зустріч скінчилась досить прикро. Гордий своїми санітарними досягненнями, батько довго доводив нам, як за допомогою оксидації та фільтрації здобувається чиста вода. Потім налив склянку і дав мені.

— От попробуй і ти зрозумієш.

Я нерішуче глянув на каламутну рідину.

— Мені щось не хочеться пити, — пробелькотів я.

Тоді батько простягнув склянку дідусеві, який чомусь весь час криво посміхався.

— Я не дуже-то полюбляю воду, а тим більше отаку бурду, — відрізав дідусь.

— Ви що, не ймете мені віри? — крикнув батько, пожбурив пляшку і пішов геть.