Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Куди ти йдеш, дідусю?

— Перш за все, до тих клятих Антонеллі. — І щоб я не подумав, що він зсунувся з глузду, лукаво пояснив: — 3 чорного ходу.

На мене аж дрижаки напали, а дід метнувся в двір Антонеллі. Через хвилину він вибіг звідти — слава тобі господи! — живий і здоровий і навіть з дивною посмішкою на вустах. Ми знову рушили в пітьму, і, на моє велике здивування, дід чомусь завертав у найглухіші вулички.

Раз у раз зиркав я на нього і міркував: чому це він так прямо і рівно ступає, немов вантажник, що носить вантаж на голові? Нараз капелюх його знявся і знову сів на голову сам по собі. От чудасія! Та раптом я помітив тоненький хвостик, що вислизнув з-під крис капелюха й скрутився бубликом, заплутавшись у гриві дідуся. Я зрозумів: там був Ніколо!

Я остовпів від здивування, а дід лукаво пояснив:

—  Він добре знає мій капелюх. І заманити його туди вдалось одразу.

Десь перед восьмою годиною, коли вже зовсім стемніло, добрались ми додому. Тут я й збагнув кмітливість дідуся — адже в четвер о пів на восьму батько сидів на зборах Будівельного товариства. Таким чином, ніхто не бачив, як ми шаснули в кімнату дідуся.

Ніколо зовсім видужав. Він до нас добре звик, і тому був напрочуд спокійний. Крім того, його сильно вразила дідусева кімната. Він вештався по ній, явно дивуючись химерним і небаченим речам. Певно, його недавно годували, бо коли дід простягнув йому м’ятну пастилку, він тільки пчихнув у відповідь.

Дідусь байдуже споглядав мавпочку. Вигляд у нього був дуже гідний і величний; він чомусь пильно прислухався.

Дев’ять годин... На сходах почулося човгання бабуні, що піднімалась до своєї спальні. Дід зірвався з місця, мов навіжений, схопив Ніколо й кинувся в двері. За мить він повернувся, але без мавпи.

Я зблід. Тільки тепер я зрозумів підступний задум старого і вже з тремтінням чекав, що буде далі. А дід сидів, покусуючи нігті, й уважно дослухався до пихкання бабуні. Ось вона входить до кімнати, роздягається; ось зарипіло її ліжко... тиша... мертва тиша. Раптом почулися пекельні зойки... один... другий...

Про те, що сталося, нам розповість сама бабуня.

Багато ще років після цього, щодня навідуючи свою подругу Тіббі Міннз, описувала вона свою «сутичку з чортом» приблизно такими словами:

— Так от, Тіббі, в ту проклятущу ніч мені ще звечора було щось не по собі. Прийшла ото я в спальню, роздяглась, склала вбрання, помолилась богу, запалила свічку, — бо я не можу спати без світла, — і лягла в постіль. Заплющивши очі, почала я молити Спасителя, щоб послав мені спокійний сон. Раптом щось плиг мені на груди! Від жаху я ледве змогла розкрити очі...

— Ні, ні, Тіббі, то був не сон. Я не спала... навіть не марила... То був сам сатана, з огидною хвостярою, з виряченими баньками та вищиреними іклами. Він схопив моє тлінне тіло своїми кігтями і вже збирався потягти до пекла...

— Надивившись на мене, він завищав і почав їздити по мені, наче я не людина, а поні; потім схопив за вуха й почав трусити мою голову так, що я мало не віддала богові душу. І  ввесь час у нього з очиськ летіли іскри... Я боялась, страх як боялась, люба Тіббі!.. А він продовжував знущатися з мене: крутив мені вуха, тикав пазурами межи очі, тягнув за коси, силкуючись здерти з мене очіпок і навіть... сорочку...

— А я все намагалася вимовити ім’я Всевишнього, та ні язик, ні розум не підкорялися мені. Нарешті я прошепотіла: «Згинь, сатано! Пропади!»

— Одразу ж він перестав гамселити по мені, вхопив з нічного столика мої штучні зуби, скочив на постіль і почав корчити мерзенні пики, то вставляючи, то виймаючи їх з своєї пащеки....

— Побачивши таку наругу над своєю приватною власністю, я скипіла й несамовито почала лупцювати його кулаками в мордяку, примовляючи: «Згинь, дияволе! Геть, проклятущий! Побий тебе сила господня!..»

— Не встигла я вимовити ім’я спасителя, як він скрутився, заверещав і, продовжуючи корчити пики, вискочив у двері, що я лишила на ніч прочиненими — для свіжого повітря... Я знову впала на постіль і, тремтячи з ніг до голови, стала шептати молитву, дякуючи милосердному за це чудесне спасіння.

— ...Не думайте, люба, що йому вдалося вкрасти мої щелепи. Ні, хвалити богові! Тільки той гаспид кинув їх, клятий, ...у мій нічний горщик.

17

В наступний четвер закінчувалися літні канікули. Кейт знову починала навчати малюків, а я мав іти до Академії. Той день я добре пам’ятаю — адже дідусь мій зовсім спохмурнів. Я теж навчивсь од нього киснути, як тільки щось не клеїлось, і чим старшим я ставав, тим більш охоплювала мене туга і нудьга.

Стояла тяжка спека. Бабуня зачинилась у кімнаті, а Мардок уникав зустрічі з батьками; він нишком працював у садку Далрімпля.

Дідусь наче й забув про своїх друзів; переписувати теж не було чого; лишалося — терпіти спеку й постійні гдирання батька. Старому не давали жити. Навіть позбавили бідолаху тютюну. Одного разу, сумно поглянувши на люльку, дід сказав:

— Навіщо жити, хлопчику... навіщо?

Наступного ранку, коли я одягався в своєму

закутку, а батько кляв за сніданком старого, до кухні раптом вбігла мама і закричала:

— Дід кудись зник!

Глибока тиша. Батько скипів від люті, потім сказав: