Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лише тепер я помітив у нього за спиною рюкзак. Орел! Гевін! Цілісінький день провести в горах... Серце моє радісно тьохкало.

— Чудово, Гевін! Але спершу я мушу віднести Анджелло ці журнали.

— Анджелло? — здивовано спитав він.

— Анджелло Антонеллі, — пояснив я. — Маленький італієць. Ми з ним часто бавилися, поки тебе не було. Ну, звичайно, він ще малюк...

Я запнувся, помітивши недовір’я й огиду в очах Гевіна.

— Єдина італійська сім’я, яку я знаю, — це торговці морозивом. А один з них навіть ходив колись по місту з мавпочкою та шарманкою і канючив гроші.

У мене спалахнули вуха. Та як він сміє так зневажати дядька Віту, Ніколо і моїх друзів! А Гевін тимчасом продовжував:

— Сподіваюсь, ти ще не злигався з цими голодранцями?

— Анджелло чудово ставиться до мене, — сказав я тремтячим голосом.

— Анджелло?! — презирливо кинув Гевін, роздратований тим, що у мого друга таке чудове ім’я. — Ходімо. Пора видиратися на Кряж. А про минуле поговоримо на горі.

Я похнюпив голову і пробелькотів:

— Я ж обіцяв принести журнали. Тут — «Сфера», «Графіка» та «Ілюстровані новини». — Ледве вимовляв я назви журналів, намагаючись хоч цим підняти в очах Гевіна своїх друзів. — В одному з них є чудові малюнки, що розповідають про те, як з лялечки вилуплюється метелик Мертва голова. Щосуботи місіс Антонеллі відсилає ці журнали своїм родичам в Італію. Треба неодмінно віддати їх до відходу пошти. Анджелло добрий, він завжди дає їх спершу проглянути мені.

Гевін зблід. В його голосі відчулися ревнощі.

— Гаразд, якщо тобі дорожчі ці італійські мацапури... роби, як знаєш. А я негайно вирушаю на Кряж. Хочеш — підемо разом. Не хочеш — залишайся здоровий з своїм Анджелло.

Він підождав ще якусь хвилинку, дивлячись вбік холодними очима. А мені плакати хотілось від образи... Адже він був не правий, і я вирішив ні за що не здаватись. Тоді Гевін повернувсь і почвалав до Кряжу.

Тяжко вражений цією несподіваною сваркою, продовжував я свій шлях до міста. Вирішив зайти, покласти журнали і втекти. Та, діставшись «Салона», відчув, що у Анджелло скоїлася значно більша біда.

—  Ніколо хворий. Тяжко хворий.

Ридаючи, Анджелло розповів, як усе сталося. У всьому винна клята Клара. Дядько Віта, йдучи на вечірню молитву до собору Святих Ангелів, завжди залишав Ніколо у дворі, щоб мавпочка подихала свіжим повітрям. Але щоразу не забував одчинити вікно, щоб Ніколо, коли зіпсується погода, міг влізти в кімнату. Два дні тому зірвалася страшенна гроза, і Клара, рятуючи занавіски, позачиняла всі вікна, Дядько Віта був у соборі, а «Салон» уже був закритий. Бідний Ніколо цілу годину просидів під дощем. Коли дядько Віта повернувся, то знайшов його десь у глухому куточку нашого двору.

Я поспішив за Анджелло нагору. В домі була метушня. Стурбована місіс Антонеллі готувала на кухні гарячі припарки; Клара лежала у вітальні вниз обличчям, а в спальні дядька Віти, жалісливо скрививши обличчя, стояв містер Антонеллі і дивився, як дядько, засукавши рукава, ходив за Ніколо.

Мавпочка лежала в ліжку — не в корзинці, а в ліжку дядька Віти, обкладена з усіх боків подушками. На ній був найкращий шерстяний джемпер дядька та його м’яка неаполітанська шапочка з китицями. Зморщене личко Ніколо здавалося зовсім старим. Зуби в нього цокотіли, він весь тремтів, дивлячись на нас з мукою в очах. Дядько Віта натирав йому груди якоюсь смердючою маззю і увесь час ласкаво розмовляв з ним, кидаючи прикрі докори на адресу містера Антонеллі. Я глипнув на Анджелло. Він був настільки вражений цією сценою, що навіть перестав плакати і тихо переклав мені:

— Дядько Віта каже, що це бог покарав нас за те, що ми його забули... Тато думає лише про справи, мама — про гостей, а Клара — про женихів. Він каже, що Ніколо заклав основи нашого багатства, збираючи пенні, коли ми сиділи без хліба... І якщо Ніколо помре... — заплакав дядько, — нікому, нікому з нас не буде щастя.

Тут до кімнати вбігла з паруючими компресами місіс Антонеллі і покірно стала за бильцем ліжка. Клара, мов привид, прослизнула за нею і червоними від сліз очима спостерігала, як дядько Віта прикладав компреси до тільця Ніколо.

Та компреси мало допомагали йому. І дядько Віта — святий, покірний дядько Віта — схопився раптом за голову й вибіг з кімнати, голосно тужачи. Анджелло прошепотів:

— Він каже, що треба викликати до Ніколо лікаря, найкращого лікаря, і щоб Клара, бісова грішниця Клара, негайно збігала за ним. — Клара почала чогось гостро заперечувати.

 — Вона каже, що жоден лікар не схоче лікувати мавпи, і пропонує знайти ветеринара.

Злющий вираз дядькового обличчя свідчив, що ветеринар тут нічим не зарадить.

— Ні, — наче стверджуючи мою думку, кивнув Анджелло, — потрібен лікар, і хороший лікар. Хай він навіть забере всі гроші, які в нас є.

Плачучи, Клара натягла капелюшок і покірно пішла, захопивши з собою повну жменю грошей, що їх дав містер Антонеллі. А ми сиділи біля ліжка, дивлячись на мавпочку і з нетерпінням чекаючи лікаря, — всі, крім дядька Віти, який стояв на колінах і молився богу.

Через півгодини Клара повернулась, але сама. Дядько Віта схопився, накинувся на Клару, що знову заходилась плакати, і, голосно скрикнувши, вибіг з кімнати.

— Клара ходила аж до чотирьох лікарів, і жоден не схотів прийти. Тепер дядько Віта пішов сам.