Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Приблизно через годину загриміли парадні двері — ми здригнулись. То був дядько Віта і, слава богу, — за ним човгав ще хтось.

Увійшов лікар. Це був доктор Гелбрейт, худорлявий дідок, з козлиною борідкою, якого вважали хорошим лікарем, але цуралися через його відвертість. Дивно, як це вдалося глухому дядькові Віті, що не знав мови, умовити цього сердитого ескулапа, який до того ж прийшов не з-за грошей!

Лікар глянув на нас, немовби хотів, щоб всі ми забиралися з кімнати геть. Та, мабуть, передумав і кинувся до мавпочки. Зміряв їй температуру, порахував пульс, обстукав, зазирнув у горло і довго вислухував трубкою дихання. Мавпочка вела себе напрочуд гарно: вона довірливо дивилася на лікаря зляканими очима і навіть без ложки показала йому горло.

Поскубуючи борідку, доктор Гелбрейт з величезним інтересом споглядав свого пацієнта, зовсім забувши про те, що в кімнаті повно людей, які уважно стежили за кожним його рухом Анджелло шепнув мені:

— Дядько Віта вважає його чудовим лікарем.

А лікар, опам’ятавшись від глибокого замислення, склав два рецепти і жартівливо надписав: «Містеру Ніку Антонеллі». Потім склав свої речі в саквояж і сказав:

— Приймати через кожні чотири години. Тримати хворого в ліжку; гарячі припарки вранці і ввечері; годувати рідким, але споживним. Це чудовий екземпляр північноафриканської макаки. Та, на жаль, всі вони слабогруді. У нього двостороннє запалення легенів. На добраніч.

З тим і пішов. А дядько Віта біг за ним через всю вулицю, пропонуючи гроші. Та старий не взяв жодного пенні, бо привів його до цього незвичайного хворого лише глибокий науковий інтерес, тобто те, що я часто відчував, сидячи біля мікроскопа, що пізніше стало пристрастю мого життя і приносило мені найбільші радості і насолоди. Я пишався цим похмурим шотландським лікарем, з яким ріднила мене національна приналежність і взаємність інтересів. Яким достойним усе було в ньому в порівнянні з оцими метушливими південцями!

Всі трохи оживились після приходу лікаря: тепер хоч знали, що треба робити. Я побіг до аптеки по ліки. Місіс Антонеллі і Клара заходились готувати припарки; а дядько Віта — власноручно варити суп з курчати. Та мавпочка проковтнула тільки ложечку молока. Після ліків вона почала дрімати, і ми навшпиньках вийшли з кімнати.

Я добре знав, що таке запалення легенів, і тому був певний, що Антонеллі не зовсім уявляють собі всі ускладнення цієї хвороби. І справді, на ранок Ніколо стало гірше. Він весь горів і жалібно вищав, кидаючись у ліжку, над яким схилився дядько Віта. За цілий день він ледве проковтнув ложечку бульйону, а ввечері почав дихати хрипко й уривчасто.

Під кінець тижня Ніколо погіршало ще дужче і в домі панувала тоскна тиша, яку лише іноді порушував плач жінок та несамовиті крики дядька Віти. Відкинутий Гевіном, я поділяв гірку долю разом з членами сім ї Антонеллі. Я став немовби пажем маленького Ніколо. Щодня о третій годині приходив дідусь, — дуже серйозний і гідний, — щоб висловити своє співчуття. Він чекав у вітальні, сподіваючись, очевидно, перекинутися словом з Кларою, — ну, а в крайньому разі, з місіс Антонеллі: в надії, можливо, ще й пригостять склянкою «Фраскаті» — для підтримки духу. Та навкруги вже повівав холодний вітерець! Містер Антонеллі холодно вислухував співчуття і зовсім не збирався зігрівати їх пляшкою «Фраскаті».

А мавпочці ставало дедалі гірше. Бідний Ніколо вже ледве дихав і так схуд, що на ньому лишилися самі кістки. Навіть лікар поставив на ньому хрест. Містер Антонеллі збирався вже закрити «Салон» і розкидати солому перед будинком.

В суботу дядько Віта з ненавистю глянув на містера Антонеллі, і Анджелло переклав:

—  Він каже, що тільки бог може врятувати Ніколо. Тому ми всі повинні благати в нього чуда. Тато мусить піти до патера Роша і ублагати його відправити месу за врятування мавпочки. Монастирські сестри хай дев’ять днів б’ють поклони, а потім прийдуть сюди і моляться за Ніколо. О боже, які страшні речі каже він таткові!

Містеру Антонеллі зовсім не подобалась покладена на нього місія. Та дядько Віта був тепер повним господарем у домі, а маленька мавпочка якимсь чином перетворилася на божка, від якого залежала доля всієї сім’ї. Тому містер Антонеллі схопив капелюх і повільно вийшов.

Другого ранку, в неділю, патер Рош об’явив з кафедри собору Святих Ангелів, що буде правити месу на прохання містера Віти Антонеллі. Я був ображений тим, що він не назвав Ніколо на ім’я, але згодом заспокоївся, бо того ж дня в дім Антонеллі прибули матушка Елізабет-Джозефіна та одна з монастирських послушниць. Антонеллі щедро жертвували на храм, і обидві черниці з усіх сил намагалися допомогти. Всі ми поставали у вітальні на коліна й тихо, щоб не потривожити помираючу мавпочку, почали читати тридцятиденну молитву та «Мемораре».

Назавтра, сирого й непогожого понеділка, Ніколо був при останньому подиху; від початку його хвороби минуло рівно дев’ять днів. Тепер дядько Віта вже нікого не впускав у кімнату хворого, він сам сидів біля ліжка мавпочки і ні на хвилину не залишав його. Але того ранку, о дев’ятій годині, незабаром після мого приходу, він вийшов з кімнати і, увійшовши до вітальні, дем всі ми сиділи, наче схиблений, тицьнув пальцем у Клару.

— О святий Йосип! — жалибно пропищав Анджело. — Він каже, що Клара одна у всьому винна і що вона зараз же, негайно, повинна піднятися на триста шістдесят п’ять сходинок. У цьому вся наша надія!

Поки всі хвилювалися, марно намагаючись вгамувати дядька Віта, дозвольте мені дати невелике пояснення. Ця добра проста душа — уродженець сонячної Італії і хранитель всіх забобонів середньовіччя, який міг раптом зупинитися посередині бруківки на галасливий головній вулиці і, закинувши голову в чорному капелюсі з широкими полями, що падають на очі, втупитися в чудове небо, населене святими та мадоннами, — вигадав собі тут, на цій чужій для нього землі, найдивовижніший обряд, я б навіть сказав, випробування. У Замку на скелі — історичному монументі, про який я вже згадував, колишній фортеці зі старовинними гарматами, що охороняли вхід до дельти (колись її захищали Брюс і Воллес, а тепер це була всіма забута святиня, просто пам’ятка старовини), ззовні йшли круті гвинтові сходи, що вели від спускних ґрат унизу до зруйнованого кріпосного вала вгорі, які складалися рівно із трьохсот шістдесяти п’яти сходинок — по сходинці на кожний день року. І ось яке випробування вигадав для себе дядько Віта: він підіймався цими сходами навколішки, на кожній сходці зупинявся і читав «Ave Maria».

Через десять хвилин ми з Кларою вирушили під дощем до замку. Ця грішниця і гордячка Клара ледь не непритомніла при одній думці про майбутні тортури і ганьбу. Але дядька Віта не можна було не послухатися. На вулиці було занадто сиро, щоб Анджело міг супроводжувати її, а тому попросили мене скласти їй компанію і  «постежити» за тим, як ця красуня буде приносити покаяння. А якщо звідкись раптом вирине гід або з’являться екскурсанти, я мав негайно попередити її, вона швидко піднялася б із колін і, спершись на фортечний вал, зробила б вигляд, ніби милується околицями. 

Однак у замку було порожньо — всіх прогнав дощ, жодного цікавого не було поблизу. Ми вирішили, що я теж маю пройти через випробування. І ось поруч, зупиняючись на кожній сходинці, щоб сказати «хвала тобі, богородице», та відмахуючись від допитливих галок, ми, наче краби, поповзли вгору сходами під непривітним мокрим небом. Клара, хоч і була неабияк усім цим засмучена, завбачливо захопила із собою подушечку і маленьку парасольку. Я ж не подумав про це, а оскільки прикритися мені було нічим, незабаром промок наскрізь і здер шкіру на голих колінах, але ми лізли все вище і вище під проливним дощем, лізли через силу, палко молячись, відмахуючись від галок, що кружляли над нами, й тривожачи тіні Воллеса та Брюса, а також всемогутнього господа Бога.

Нарешті випробування закінчено, ми дісталися до верху. Я ледве стояв і майже нічого не бачив, бо Клара в останню хвилину — суто випадково, але від цього анітрохи не менш боляче — ткнула мені парасолькою в око. І все-таки ми досягли мети, піднялися на триста шістдесят п’ять сходинок. І зі свідомістю, що гідно виконали свій обов’язок, повернулися в «Салон».

Із того, який мученицький вигляд напустила на себе Клара, я зрозумів, що вона чекає визнання свого подвигу. Але вже, звісно, вона ніяк не очікувала тієї несамовитої радості і тих похвал, яки звалилися на неї біля порогу. Двері відчинилися — і все сімейство кинулося їй назустріч. Як їй дякували! Як усі раділи! За цей час у мавпи сталася криза. Пізніше я сам спостерігав і дивувався, яка вражаюча зміна настає у хворого після закінчення легеневого захворювання. Раптова і магічна... Не дивно, що дядько Віта вирішив, що сам бог заступився за нього. О двадцятій хвилині на дванадцяту, тобто в ту саму мить, коли ми досягли останнього щабля,— хоч я вважаю, що саме тоді, коли Клара ткнула мене парасолькою в око, — Ніколо раптом перестав задихатись. На лобі в нього виступив холодний піт, він посміхнувся до дядька і поринув у сон.

Після цього мавпочка почала швидко видужувати. Я й тепер пам’ятаю, як дядько Віта радісно заявив:

—  Сьогодні Ніколо з’їв перший банан.

Дядько Віта знову зайняв підлегле становище в домі Антонеллі, в якому відновилися старі порядки. Кларі зшили кілька картатих платтів, черниці отримали багаті подарунки, а патер Рош — щедре пожертвування на новий вівтар. Лікарю серед ночі послали три ящики маринованих абрикосів, бо його служниця сказала, що він їх дуже полюбляє, до того ж зарані знали, що він відмовиться від гонорару.

Тільки до мене, непомітного, але корисного помічника, ставлення чомусь змінилося, стало холодним і байдужим. А хто, як не я, своїми голими коліньми допоміг статися чуду? Хто нишпорив по луках і гаях, щоб роздобути хворому зелених гусениць, які він так любив? І за все це ні слова, ні грана подяки! Навпаки, я став примічати сердиті погляди, а коли ми з Анджелло приходили з «Салону» в кімнати, розмова відразу ж уривалася. Знову подуло холодом. І скоро мені довелося пізнати гірку правду життя.

Одного дня, коли ми взяли мавпочку з собою на прогулянку, хтось дав мені такого стусана, що я ледве втримався на ногах.

— Не чіпай мавпочку, чуєш? — Я стрівся поглядом з розлюченим женихом Клари. — Нічого лазити тут! Забирайся! Геть звідси!

Я так отетерів, що не знав, що йому сказати. Кров кинулась мені в голову. Я крикнув, що не піду. Коли ж він зник, я глянув на Анджелло й рішуче спитав: